А Кайнаров уже розливав у широкі чашечки ароматний кип'яток і розкладав на килимкові лаваші [19] з сиром, мигдаль у цукрі, свіжі фрукти.

Олег першим взяв до рук обпікаючу чашечку і підніс її до уст, але пити не став, чекаючи, щоб хто-небудь з гостей зробив перший ковток.

Чай пили довго, зосереджено. Професор нетерпляче совався на своєму місці і навіть спробував було одпити ковток з своєї чашки. Зате Трубачов все більше й більше входив у роль, і можна було подумати, що він буде чаювати до ранку.

Та ось старший з братів одставив убік чашку, погладив бороду, подивився спершу на професора, потім на Олега і, ткнувши себе в груди, сказав:

— Мерей.

— Його звуть Мерей? — догадався професор.

— Так, — ствердно кивнув головою Олег.

— Керей, — скосив Мерей очі в бік свого брата.

— Зрозуміло, — промовив професор.

— Жанай, — дивлячись у темряву, сказав Мерей, і всі зрозуміли, що він говорить про хворого брата, який лежить у машині.

Початок розмові було покладено. Олег по черзі назвав усіх своїх товаришів, розповів, звідки й чого вони сюди приїхали, а потім ще раз повторив історію врятування їхнього брата Жаная, яку вже розповідав Мерееві й Кереєві сьогодні вдень. Питати Мерея й Керея, чого вони прийшли до табору в час, коли всі правовірні мусульмани сплять, він не став.

Запанувала мовчанка. Стало чутно, як в арику спроквола, дзюркоче вода і десь в іншому кінці кишлака риплять колеса дерев'яної арби. І, мов розбуджений зі сну цим риплячим звуком, Мерей знову заговорив, швидко, захлинаючись, рішуче. Він говорив дуже довго, і професор врешті не витримав:

— Про що він?

— Він сказав, — почав перекладати Трубачов, — що не стане говорити язиком одне, коли на серці в нього зовсім інше, щоб не бути схожим на торговця, який показує пшеницю, а продає ячмінь.

— По суті, по суті! — зробив нетерплячий жест Григорій Микитович. — Що він од нас хоче?

— Далі він розповів, що говорять мудреці про сон, який буває сон…

— Ці теорії мене мало цікавлять, — одмахнувся професор, — далі…

— Після цього він сказав, що негаразд людині спати самотній, бо сонний і мертвий — це майже однаково: ні той, ні другий нічого не знають, що відбувається навколо. Різниця між ними може бути лише тоді, якщо сонний буде не самотнім, а з тим, від кого його дух одержує насолоду. Тобто він повинен спати з життям на відміну від мертвого, який спить без життя.

— Чортзна-що! — розвів руками професор.

— А тому, — вів далі Олег, — Мерей говорить, що людина мусить якомога менше спати на самоті, бо вона ще встигне зробити це, коли її душа перенесеться в простори вічності.

— Все це дуже мило, — саркастично промовив Григорій Микитович, — але я ніяк не зрозумію, чому саме після втомливого переїзду і після не менш втомливого обіду в цього кедходи маю вислухувати подібні східні теорії?

— Це була тільки передмова, — сказав Олег. — Вони хочуть забрати свого брата додому, до його сім'ї, до дітей і дружини.

— І заразити цю дружину й цих дітей тифом! — жваво додав професор.

— Це ми повинні їм тепер пояснити — здвигнув плечима Трубачов.

— То поясніть, будь ласка, — кинув Григорій Микитович.

Мерей і Керей вислухали довге пояснення Олега з кам'яними обличчями. Вони навіть схвально кивали головами в тих місцях, де Трубачов говорив особливо запально.

— Бачите, вони все розуміють, — сказала Елла, — для чого ж було хвилюватися?

Але радість її була передчасною. Брати вислухали Олега, посиділи деякий час мовчки, а потім Мерей, якому по праву старшого належав, очевидно, — вирішальний голос, підвівся і заявив, що коли в Жаная немає сили дійти додому, то вони донесуть його на руках.

Коли Трубачов переклав ці слова професорові, той забув навіть обуритися.

— Слухайте, дорогий мій, — втомленим голосом сказав він Олегові, — вони що, навмисне дратують мене чи дійсно нічого не розуміють?

— На мою думку, тут вже відчувається рука табіба, — відповів Трубачов. — У кедходи він об'явив нам війну теоретичну, а тепер переходить до практичних дій. Хочете, я спитаю Мерея, чи був у них табіб?

— Ні, ні, ні, — замахав руками Григорій Микитович. — Це нічого не дасть. Якщо ми з вами зараз спробуємо довести цим двом здоровенним дядькам, що їхній табіб — негідник і ошуканець, вони нам все одно не повірять, бо бачать нас вперше в житті, а до табіба звикли, як до оцього дзюрчання води в арикові. Треба діяти інакше. Війна — так війна. Тут треба або перемогти, або бути переможеним.