— Горить кибитка? — з подивом промовив Олег.

— Здається, — надміру спокійно відповіла Монгані.

— Але хто її міг підпалити?

— Блискавка, можливо.

— Ну що ви, яка ж тут блискавка?

— В горах зароджується гроза.

Дійсно, далеко праворуч, там, де вдень на межі пісків синіла смуга гір, час од часу щось блимало, але важко було повірити, щоб ці далекі спалахи могли запалити кибитку. Ставало ясно, що Монгані намагається заспокоїти своїх супутників, хоч сама була зовсім не спокійною. Але ж Олег знав трохи більше за своїх товаришів. Нічний візит дервіша, оті таємничі верхівці, що зникли лише з настанням темряви, тепер ця несподівана пожежа. Прикмети були погані. Треба було радитися з Григорієм Микитовичем. Трубачов застукав по кабінці, вимагаючи зупинитися.

— Бачили? — спитав він професора, киваючи на пожежу, що розгорялася все більше й більше.

— Це або ж просто нещастя, або ж хтось хоче нас спровокувати, — задумливо сказав Григорій Микитович. — Треба негайно повернутися туди.

— Ви не зробите цього, професоре, — втрутилася Монгані, — цього не слід робити.

— Чому ви так думаєте? — жваво повернувся до неї Григорій Микитович.

— Тому… тому, що не треба цього робити, — знову повторила Монгані.

— Ну, це не доказ, — засміявся професор. — Треба ж нам подивитися, хто затіяв там цей фейерверк.

Та тут на допомогу Монгані прийшов Кайнаров, який заявив, що в такій темряві йому вже важко вести машину і тому він пропонує зупинитися на ночівлю.

Він мав рацію, бо дійсно в такій темряві майже неможливо було знаходити шлях, якого, власне, тут і не було, його вгадували по одинокому сліду верблюда або коня, по ввіткнутій кимось у піщаний бугор сухій гілці саксаула, по кольоровій ганчірці, прив'язаній на сухому кущикові, і по інших ознаках, помітних лише для досвідченого ока жителя пісків.

Щоправда, до кибитки вони могли б повернутися, тримаючись своїх же слідів, але тривога, яка звучала в голосі Монгані, мабуть, передалася і Трубачову та

Еллі, бо вони теж в один голос стали прохати професора зупинитися.

— Гаразд, — здався той, — будемо чекати ранку.

Олег з Кайнаровим розіпнули намет, Елла послала постелі, а професор порався біля хворого. Кайнаров заходився варити шир-чай. Він поставив на вогонь круглий казан з водою і, як вода закипіла, почав сипати туди чай, перець і сіль, лити верблюдяче молоко і класти коров'яче масло. Коли чай був готовий, Кайнаров приніс з машини білі пшеничні коржі-сангаки.

— Після такої вечері, — весело заявив він, — вам два дні не хотітиметься їсти! Тигриний чай — це чай багатирів…

Шир-чай виявився пекучим, мов туркменське сонце. Елла ледве змогла випити свій кухоль, Трубачов попросив Кайнарова долити йому ще, а професор відмовився від чаю зовсім.

— Я вечеряти не хочу, — сказав він. — Посиджу біля хворого. А де це Монгані?

— Вона тільки що була тут, — відповіла Елла.

— Монгані! — покликав Кайнаров. — Чай уже готовий.

— Монгані! Монгані! — гукала й Елла.

Монгані не відгукувалася.

— Це вже недисциплінованість, — пробурмотів професор і пішов до хворого. — Як тільки вона появиться, хай прийде до мене, — наказав він.

Молодь ще деякий час сиділа біля вогнища, стурбоване раптовим зникненням Монгані, але незабаром один по одному — Елла, Кайнаров і Олег — пішли до намету. Через півгодини всі вони вже спали, міцно, без снів, як взагалі сплять молоді безтурботні люди, і лиш тихі сто гони хворого та виття шакалів збуджували нічну тишу над теплими ще пісками.

Їх розбудив голос Монгані, коли ніч, перед тим як впустити на землю перші хвилі світанку, зімкнула над пустинею свої темні обійми так, що здавалося, ніби все навкруги покрилося чорною товстою кошмою. І в цій чорноті виразно чувся якийсь далекий шум, схожий на вирування весняних потоків, зі всіх боків долинав плескіт, немов навколо лежала не пустиня, а глибоке озеро. Простій дихав у обличчя вологою, запахами мокрого піску й глини.

— Вставайте, — кричала Монгані. — Вставайте мерщій!

— Що, що трапилося? — злякано підскочила Елла.

— Ми зараз будемо затоплені, — відповіла фельдшерка.

— Затоплені? — не повірив Олег, який теж прокинувся, але ще лежав, не маючи сили поворухнути хоч рукою.

— Так, так, в пустині повідь. Вода вже під вами…

Елла помацала рукою навколо себе й скрикнула: кошма була мокра, на піску під нею стояла калюжа води.

— Треба втікати, — сказав Кайнаров, — я знаю, що це таке. В горах вночі пройшла злива, і потоки води побігли в пустиню. На такирі вода затримується довго, і ми можемо опинитися посеред справжнісінького озера.