Просто дивно, що люди з світу Хауссона досі не усвідомили істини, підтвердженої багатьма прикладами: у безвихідному становищі комуніст вважає найкращою для себе кар’єрою можливість вмерти за честь і торжество своїх ідей. Так, багато чого ще не розуміють пани Хауссони, і через те вони роблять безліч помилок, які дискредитують їх перед усім світом.

— Наші розмови не можуть тривати без кінця. Ми примусимо вас сказати те, що нам треба. — Хауссон вп’явся жорстким поглядом у Кованькова. Але він не побачив у голубих очах лейтенанта ні страху, ні розгубленості.

— Давно готовий і до цього. — Кованьков глузливо дивився на майора.

Хауссон підвівся.

— Подумайте до завтра…

У кабінеті на своєму столі Хауссон побачив шифровку: «Арештована група букініста, в тому числі наш зв’язковий Грант. З усієї групи, за попередніми даними, на волі лишився тільки Арнольд Шокман».

Робота розвідки завжди нерозривно пов’язана з риском. Провали неминучі. Треба тільки добиватися, щоб успіхів було більше, а невдач менше. Хауссон, як ніхто інший, знав це і, хоч був роздратований впертістю російського лейтенанта, прочитав шифровку спокійно і поклав її в сейф. Доля погублених людей його анітрохи не хвилювала. Та й що він міг зробити для їхнього порятунку? Нічогісінько. Він уже давно звик називати таких людей битою картою. Єдине, про що він з жалем подумав, це про ліквідацію букіністичної крамниці. Яким чудовим прикриттям вона була для цієї групи!

Хауссон викликав стенографістку і продиктував донесення начальству про провал групи букініста. В цей час у кутку на столі задзвонив телефон прямого зв’язку з берлінською комендатурою.

Хауссон узяв трубку.

— Слухаю… Коли? Зараз приїду.

Поклавши трубку, Хауссон наказав стенографістці поки що не віддавати донесення у шифрувальний відділ.

— Буде важливе доповнення, — сказав він, квапливо одягаючись.

У комендатурі, як завжди, панували метушня й галас. У похмурому коридорі до віконець, де видавались різні довідки, стояли довгі черги цивільних німців. Німецька мова змішувалася з англійською. Офіцери й співробітники комендатури раз у раз з папками в руках пробігали по коридору. Кожний вважав своїм обов’язком вимагати тиші. Гомін стихав. Але як тільки офіцер зникав за дверима, коридор одразу знову сповнювався галасом.

Хауссон, не підводячи очей, швидко пройшов у кінець коридора і ліфтом піднявся на четвертий поверх. Біля виходу з ліфта його зустрів кремезний офіцер з непропорціонально маленькою головою. Риси його обличчя були дрібні й загострені. Дрібочучи коридором поряд майора, офіцер не зводив з Хауссона очей і торохтів:

— Вона прийшла годину тому. Красива, недурна. З нами вести розмову відмовилась. Зажадала представника іншого відомства. Ми пробували говорити з нею суворо. Але вона знову почала вимагати, щоб викликали вашого представника, і додала: «Повідомте, що я прийшла в справі букініста».

— Так і сказала: «В справі букініста»? — на ходу швидко запитав Хауссон.

— Так, точно так.

— Як вона називала наше відомство?

— Політична поліція… Прошу сюди! — офіцер широко розчинив перед Хауссоном двері.

Дівчина, що сиділа на дивані, підвелася, коли зайшов Хауссон.

Майор зміряв її зневажливим поглядом і, не скидаючи пальта, сів за стіл.

— Прошу вас сюди, — сухо промовив він і вказав дівчині на стілець. — Що там у вас? Тільки коротко. Мені ніколи.

— Ви з політичної поліції? — недовірливо запитала дівчина.

— Якщо хочете, так… Але кажіть коротко! Мені ніколи.

Така поведінка Хауссона трохи збентежила Посельську. Розраховували, що її прихід викличе тут великий інтерес і їй нададуть можливість детально викласти ретельно розроблену версію своєї втечі в Західну зону. А тепер треба було спішно вибирати найцікавіше для них.

— Моє ім’я Анна Лорх. Мого батька, колишнього офіцера морського флоту, Вільгельма Лорха, вчора ввечері після провалу групи людей, які мали зв’язок з букіністом з Гельмутштрасе, арештовано.

— А звідки ви знаєте про цих людей і навіть про якогось букініста? — глузливо спитав Хауссон.

— Я ж сама була зв’язана і з цими людьми, і з букіністом! — Наче дивуючись недогадливості Хауссона, відповіла Посельська.

— А що це за люди, і, нарешті, чому вони мають цікавити нас?

— Ці люди: Зігмунд Лісовський, Альма Гуц, сам букініст, Арнольд Шокман та інші. Я була добре з ними знайома.

— Я їх не знаю! — роздратовано сказав Хауссон і подивився на годинника. — Що ви хочете від мене?

— Прошу політичного притулку, — втомлено промовила Посельська. Вона була страшенно збентежена. Невже в розробці операції допущено помилку, і група букініста справді не зв’язана з відомством Хауссона?

— Це найпростіше! — розсміявся майор, підводячись. — Вважайте, що вам притулок уже надали. — Хауссон кивнув на офіцера, що стояв під стіною. — Вони це оформлять за п’ять хвилин. Більше у вас до мене нічого немає? — Не чекаючи відповіді Посельської, Хауссон пішов.