— Карл загинув?

— Так. Він ударився грудьми об кермо. Я почув такий звук, наче зламали суху дошку. З рота в нього одразу хлинула кров. Від цього звичайно вмирають, — ледве посміхнувся Зігмунд.

Чоловік насмішкувато глянув на нього.

— Можна сказати тільки одно: для суду над вами ви зберегли чудового свідка звинувачення. Я маю на увазі Ренату Целлер. Вона засадить вас у тюрму років на двадцять.

Зігмунд мовчав.

Незабаром через крамницю в кімнату за гардиною прийшли ще два чоловіки, після чого букініст замкнув вхідні двері і повісив на них табличку: «Обід».

Уже кілька днів німецькі товариші вели пильне і. треба сказати, по-німецьки ретельно організоване спостереження за крамницею букініста. Робити це було нелегко. Будинок, в якому містилась крамниця, з усіх боків був оточений руїнами. Двері крамниці виходили на мертву вулицю. Якщо на ній з’являлася людина і не заходила до крамниці, вона одразу викликала підозру в букініста.

Один із спостережних постів улаштували метрів за двісті від крамниці. Для того щоб замаскувати його, імітували розбирання руїн і вивезення цегли. За допомогою потужної оптичної апаратури звідти добре було видно вхід у крамницю. Фотографували кожного відвідувача. Цей пост називався «Каменяр». Другий пост спостереження — «Піраміда» — розмістився в глибині зруйнованого кварталу, позаду крамниці букініста, на величезній купі битої цегли. На цій купі обладнали бліндаж з круговим спостереженням. Тут безперервно чергували два співробітники органів держбезпеки. Пости спостереження були зв’язані радіотелефоном з двома оперативними пунктами, розташованими на значній відстані. Там стояли напоготові автомашини.

Пост «Каменяр».

Черговий, припавши до оптичного приладу, підняв руку.

— Увага! Відчиняються двері крамниці.

Другий співробітник поклав руку на пусковий важіль кіноапарата, але товариш зупинив його.

— Не треба, це вийшов Йоганн Ремке.

Йоганн Ремке, він же і надокучливий покупець, неквапливо попрямував у бік оперативного пункту номер два.

— Ну, як справи, Ремке?

— Нічого. З нервами у нього не все гаразд, він ладен був мене живцем з’їсти!

— Гостя його не бачив?

— Ні, він, напевно, в кімнаті за портьєрою. Купив ось книжечку з символічною назвою «Початок кінця».

— Небезпечні вільності, Ремке! Він же міг запідозрити в цьому недобре.

— Він навіть не глянув, що я беру.

Пост «Піраміда».

— Дивись — чоловік! Куди це він прямує руїнами? йде впевнено, наче вулицею.

— Справді. А озирається, мов загнаний вовк.

— Дивись, дивись!

Це був Зігмунд Лісовський. Він зупинився біля цоколя зруйнованого будинку і довго оглядався на всі боки. Впевнившись, що ніхто його не бачить, зігнувся і пірнув у отвір напівпідвального вікна.

— Викликаю оперативний пункт номер один. Говорить «Піраміда». Тільки що…

Оперативний пункт № 1.

— Повідомлення прийнято, спостерігайте далі. Посилаємо співробітників з собаками.

Пост «Каменяр».

— До уваги оперативних пунктів! З східного боку.’ з’явились двоє. Ідуть до букіністичної крамниці. Починаємо кінозйомку. Один з них — той самий, що був у крамниці. Другий, з усього видно, тут уперше.

Оперативний пункт № 1.

— Увага! Слухайте всі, всі! Говорить пункт номер один. Рівно через п’ятнадцять хвилин після того, як ці двоє зайдуть у крамницю, розпочнемо операцію. Ще раз попереджаю: зброю застосовувати тільки в крайньому разі. Не вимикайте радіо, слухайте мене весь час…

— Мені доручено передати вам, що начальник Мілітаріінтеллідженс департамент містер Форстер вважає вашу роботу дуже поганою… — Почав худорлявий чоловік у потертій кожанці, коли зібралися всі, кого викликали до букініста. — Мабуть, ви повторюєте основну помилку свого безталанного фюрера: самовпевненість замість розуму. Ця історія у Франкфурті просто ганебна, два досвідчені агенти не зуміли впоратись з дівчиськом! А один ще й загинув нізащо. Тепер червоні натраплять на ваш слід. Які були документи у вбитого?

— Несправжні, — похмуро відповів Лісовський.

— Це я розумію. Але які? Зроблені у нас?

— Ні. В мене і Карла були документи, виготовлені в нього… — Зігмунд кивнув на букініста.

— Добре, хоч це передбачили, — полегшено зітхнув худорлявий. — Ті, що гналися за вами, не догадалися, що ви хотіли збити Целлер?

— Не думаю. Наша людина, яка спостерігала всю цю історію, сказала, що Целлер упала з переляку. їй допоміг підвестись якийсь перехожий, і вона пішла додому…

— А ви впевнені в її старшій сестрі?

— Цілком, — відповів букініст. — Головний лікар дав їй отруту. Як тільки Аліса Целлер побачить, що ми для неї нічого зробити не зможемо, вона замовкне назавжди.

— Давно треба було це зробити. А щодо головного лікаря, то він уже в нас. Отже, зірвано з хорошої стратегічної точки ще одну людину. Франкфурт став для нас білою плямою. І все через те, що ви ніяк не можете відмовитись од провінціальної театральщини, яку так полюбляло ваше гестапо! Навіщо було молодшу Целлер викликати у Франкфурт, інсценувати хворобу старшої? Хіба ви не могли покінчити з молодшою тут?