Свідомі робітники усміхаються, слухаючи «святі» промови і завдання, але таких робітників дуже мало, вони тонуть у морі темного народу, і не час тепер сперечатись про мету. Поки що мета для всіх єдина: скинути владу чужинців.

Урядові вагони знаходяться в Бантамі в такому самому становищі, в якому був загін Гурана в районі Батавії. Вони ховаються, тікають і думають лише про те, щоб врятуватися самим. Не одна сотня солдатів перейшла на бік народу. А поліція переходила ще охочіше.

Тільки три острови збереглися серед цього грізного моря: місто Бантам, Тенанг та Лабуан. Жителі повтікали з них, а солдати закріпились і відбили кілька атак повстанців. Усе це почалося тоді, коли Пуан із своїм загоном доставив на місце лише частину зброї.

Коли до нього долинула звістка про повстання спочатку в Батавії, а потім у Бантамі, він почав бігати вперед і назад, мов поранений звір.

— Яка прикрість! Хоч би тиждень-два почекали! А тепер що ж робити?

Він вирядив посланців до Салула і Гейса, а сам, захопивши скільки міг зброї, кинувся на Тенанг.

На все це витрачено кілька днів. У той час, коли він наблизився до Тенанга, з другого боку сюди ж підійшов загін урядового війська, що складався з п'ятисот чоловік.

Треба було не підпустити їх до Тенанга. Загін Пуана мав близько чотирьохсот чоловік, але половину в них треба було лишити біля міста, щоб затримати гарнізон.

Довелося виступити проти вагону тільки з половиною бійців. Але Пуан мав з собою ще тисячу запасних гвинтівок і сподівався озброїти ними населення. Сотня чоловік зібралася швидко, а для решти потрібен був час.

Загони зустрілися за десять кілометрів від Тенанга. Залягли. Почалася стрілянина. Голландський командир хотів вести своє військо в атаку, але солдати-яванці не дуже прагнули до цього і знову охоче залягли, коли з боку інсургентів зататакав кулемет.

Через години дві з'явився на допомогу «білий» загін з сотні чоловік. Урядовому загонові довелося відстрілюватись на два фронти. Пуан зараз же вирішив використати таке становище і перейти в атаку. Поки він готувався, виникла стрілянина і в тилу противника. Значить, ще підійшла допомога, тепер уже не варто було роздумувати.

Інсургенти дружно кинулись уперед. Збоку з криками «алла» вискочили повстанці у білих сорочках. Ззаду теж почувся крик. Підневільні урядові солдати швидко покидали свої гвинтівки. Втекло лише чоловік п'ятдесят.

Коли всі зійшлися докупи, то побачили, що третім загоном був загін Гурана і Нонга. Пуан не одразу пізнав Нонга, який тепер був уже зовсім не таким простим сільським парубком, як колись.

— Звідки? Яким чином? — почав він розпитувати Нонга.

І той розповів про всі свої пригоди. А Гуран докладно проінформував про повстання в Батавії, про їх мандри, засаду в ущелині.

— Після цього ми просувалися лише вночі. Дорогою натрапили на цей загін і йшли слідом за ним, поки довелося і нам взяти участь у боротьбі.

Селім у цей час намагався захопити місто Бантам, але успіху не мав, бо його військо було погано озброєне. Тоді він припинив атаки і рушив до Пуана, щоб одержати зброю. А тимчасом Тенанг було взято.

— Чи варто нам пильнувати цю зброю в такий гарячий час? — сказав Салул Гейсу після того, як прийшов посланець з Суракарти. — Боюся, щоб, погнавшись за цим, ми не втратили важливішого.

— Я думаю, зброя і є важливішою справою. Наше завдання зберегти її.

— Все одно доведеться знищити, коли знову прийдуть.

— Для нас вигідніше знищити її на очах ворога. Хай думають, що ми зовсім не змогли її використати. Минуло три дні, а ворог не з'являвся.

— Якщо так, може, Пуан встигне прийти і вдруге, — почав сподіватися Салул.

Та замість загону Пуана прийшли посланці і повідомили про повстання.

Можна собі уявити, яке враження справило це повідомлення на товаришів!

— А тепер будемо знищувати зброю? — спитав Салул.

— Не знаю, — задумливо сказав Гейс. — Коли вже справа пішла так — рискнемо. Замуруємо печеру так, щоб зовсім непомітно було, і залишимо її.

— І я так думаю, — погодився Салул. — Коли ми тепер не можемо її використати, то й вони зараз нездатні зробити це. А там побачимо.

Двадцять чоловік могли успішно виконати це завдання. Через деякий час від входу в печеру не лишилося й сліду. Посадили на цьому місці навіть рослини.

… Якою довгою здавалася дорога! Вони йшли, ніби по гарячому камінню.

Що там тепер робиться? Кожна хвилина має величезне значення. А вони змушені плентатись день, другий, третій.

Жителі Бантама ніколи не бачили такого війська, яке тепер сунуло в їхню країну. По всіх вузеньких доріжках на кілька кілометрів в'юнилися, наче змії, колони піхоти. Між ними проносились загони кавалерії. Гуркотіли гармати. Гули незнайомі страховиська — бронемашини. І, нарешті, у повітрі літали залізні птахи.