— А тепер, товариші, зробимо по-іншому. Покладіть свої речі на цього коня й ходімо, як справжні мисливці.

— Ну й здивував же ти того чоловіка! — сказав Тугай сміючись своєму панові. — Мабуть, увесь вік пам'ятатиме і трубитиме на цілий світ.

— Хай трубить. Шкода, що не можна так робити на кожному кроці, — спокійно відповів Декер.

Можливо, читач уже догадався, хто такий був «поважний мінгер ван-Декер, представник солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі»?

Якщо ні, то доведеться нагадати драму на морі, «Саардам», механіка Гейса і його товариша Салула, який тепер мав ім'я Тугай. Не треба довго пояснювати, чому вони вдалися до такого маскараду. Ми самі вже бачили, які вигоди має «представник фірми ван-Декер» на Яві. Він може всюди їздити, все бачити й знати, всюди йому пошана, а за його спиною і його слуга почуває себе краще й безпечніше. Ми вже бачили, що Гейс у домі генерал-губернатора навіть довідався, що власті щось пронюхали про «Саардам», і попередив товаришів телеграмою.

Крім того, перед Гейсом і Салулом стояло інше важливе завдання: треба було сховати зброю, захоплену на «Саардамі». А це справа нелегка. Зброї було багато, абикуди не приткнеш. Треба кудись її вивезти, а потім уже заховати. Для цього вони й попрямували в Бантамські ліси, де передбачали зробити основний склад зброї:

І нарешті взагалі така річ, як організація повстання, в першу чергу вимагала надійного зв'язку. А для цього нічого кращого не можна було придумати, як мандрівку представника фірми ван-Бром і К° з нікчемним слугою Тугаєм.

Треба відзначити ще, що Гейс не був головним керівником у цій роботі. Навіть Салул, який відігравав дуже велику роль, не був головним. Головний штаб був у Батавії, потім комітети в містах Бантамі, Сурабайї та інших місцях. Але головні керівники не мали можливості мандрувати; вони були потрібні на місці. Крім того, за ними посилено стежили. Отже, на долю Салула і Гейса випала надзвичайно серйозна і відповідальна робота.

Таким чином, у Бантамських лісах опинилася й друга мисливська експедиція. Але звірі могли бути спокійними: ці мисливці не звертали на них ніякої уваги — вони полювали на інших, небезпечніших звірів.

Через два дні вони проходили за три-чотири кілометри від гори табу, прямуючи далі на південь. І тут натрапили на Нонга, який, переночувавши в долині гейзерів, тинявся, не знаючи, що робити й куди йти.

Несподівано побачивши трьох нових людей і серед них ще й білого, Нонг не знав, що й думати. Але подорожні нітрохи не здивувалися: вони були впевнені, що це один з їх товаришів-повстанців. Хто інший, не беручи до уваги бадувіса, міг тут бути? Та ще добре озброєний.

— Швидше веди нас на місце! — сказав Салул Нонгові.

— Куди? — здивувався Нонг.

— Та не бійся, ми свої! — нетерпляче сказав Салул.

— До бадувісів? — спитав Нонг.

— Та годі, досить уже! — сердився Салул. — Хіба ти не бачиш, що нас тільки троє. Навіть якби й вороги були, то так не лізли б.

— Та я нічого не розумію, що ви хочете, — щиро відповів Нонг.

— Молодець, товаришу! — сказав Рейс, плеснувши його по плечу. — Надійний хлопець. Веди!

— Правду кажучи, я й сам трохи заблудився і добре не знаю, куди йти. Здається, в той бік, — Нонг вказав рукою в бік селища.

Наші подорожні виразно перезирнулися.

— Хто ж ти такий! — уже суворо спитав Салул.

— Я — Нонг з дези Бандью.

— Як ти сюди потрапив?

— Прибув з білим туаном на полювання.

— А як прізвище твого туана? — спитав Гейс, згадавши Піпа.

— Не знаю.

— Який він з себе?

— Досить високий, худий, з білявим волоссям.

— Так і є! — скрикнув Гейс. — Це, напевне, той дивак, з яким ми зустрічалися в Батавії. Пам'ятаєш, Салул?

— Пам'ятаю, — усміхнувся той. — А як ти з ним зустрівся? — знову звернувся Салул до Нонга.

— В дорозі. Я йшов світ за очі, прямуючи в цей бік. Мати померла, батько загинув, все господарство пропало. Мені нічого не лишалося, як іти куди-небудь, де…

Тут він глянув на Гейса й замовк.

— Кажи, кажи, не бійся! — заспокоїв його Салул. — Це наша людина.

При цих словах Нонг здивувався ще дужче. Як це може бути? Біла людина — і «наша»!