— Так, він нам теж багато розповідав, — озвалася дівчина. — Він умів дуже цікаво розповідати. Особливо про Яву і Туреччину. Правда, останнім часом він частенько нездужав. Щось з нервами було не гаразд. Часто ходив до лікаря. В нього був друг-лікар, що лікував його. Дядько Фері скаржився, що його переслідували кошмари.

— Кошмари? — здивувався капітан.

— Так. Його мучив страх перед смертю, кілька разів Фері говорив про самогубство. Коли ми питали, що з ним, він нічого не казав. Знаю лише, що останнім часом він часто ходив до церкви. І приблизно три тижні тому згадував про якийсь заповіт.

— Про заповіт? Але в нього не було ніякого майна, крім тієї вічної [10] квартири, в якій жив. А квартиру він нібито продав.

— Але купив іншу, — зауважила тихо дівчина. — І було в нього якесь золото. Він сам казав мені.

— Так, — зітхнув капітан. — Колись дядько був багатою людиною. В Сінгапурі мав власний бар. Здається, і в Бангкоку теж.

— У мене таке враження, — задумливо промовила дівчина, — що останнім часом він багато займався східною містикою. Очевидно, це вплинуло на його нерви.

— Цілком можливо, — погодився капітан. — Навряд чи думав він раніше, що йому доведеться заробляти на хліб старшим офіціантом…

— Щось мені все ж таки незрозуміло, — перебила дівчина спогади Шоша.

— А що саме?

— Просто не віриться, щоб у дядька Фері міг бути племінник — офіцер генерального штабу.

— Чому? — Шош здивовано глянув на дівчину.

— Старий люто ненавидів комуністичний лад.

— Так. Це я знаю. Ну і що ж?

— А ви, його племінник — офіцер генерального штабу в комуністів.

— Ви теж ненавидите цей лад? — глянув з цікавістю в очі дівчини Шош.

— Чи ненавиджу? Не знаю. З вами важко одверто говорити, бо ви все ж таки офіцер. Зрозумійте! Мій батько був полковником старої армії. Він був по-справжньому хорошим солдатом. Вмер смертю хоробрих. Але коли б він і не загинув на фронті, то його стратили б як воєнного злочинця. Мій наречений був теж кадровим офіцером. Тепер він у тюрмі. Нікого в мене не лишилось. Я була студенткою університету. Тепер продаю в ресторані хліб. Сподіваюсь, ви не чекаєте від мене, щоб я підстрибувала чи співала від радощів?

— Як звуть вашого нареченого?

— Навіщо це вам?

— Може, я знаю його. Бо я теж служив у старій армії…

— Ви?

— Так, я. Що тут дивного?

— А тепер стали солдатом цього ладу?

— З чогось треба жити. Хіба краще було б, якби я був некваліфікованим робітником?

— Але як ви стали офіцером генерального штабу? Невже вам довіряють?

— Гадаю, що так. Я член партії. Свої обов'язки виконую сумлінно. В полоні добре вивчив російську мову…

— І стали навіть комуністом?

— Пробачте, я таке не казав, — заперечив Шош.

— Ви сказали, що ви член партії.

— Якщо хтось католик, це ще не значить, що він вірить в бога, — всміхнувся офіцер.

— Це правда, — засміялася дівчина.

— А втім, — вів далі капітан, — ніколи не знаєш, що може стати людині в пригоді. Я не йду нперекір долі.

— Ви цікава людина…

— Простий, рядовий смертний. І хочу жити… Кожна людина намагається жити так, як їй найлегше… Життя таке коротке. Бачите, бідний дядько Фері теж так раптово помер. Я гадав, що зможу жити в нього, а тепер мені доведеться шукати іншої квартири.

— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…

— Ви знаєте, де живе той лікар?

— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.

— Як його звуть?

— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.

— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило кілька лікарів.

— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.

Шош підвівся.

— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.

— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.