У мене місячне. Червоне на білому, котре шкода викидати. Тому я довго сиджу у ванні і навіть ліплю там свої сни — у теплій воді, щоби зелена вода взяла у мене червоне. Я почуваюся черепахою. Я завжди ховаю залишки червоного на білому в землю під горіхом в саду.

Мені наснився сон, ніби я подорожую навколо Світу з прозорим наплічником-акваріумом за плечима, а в ньому — водяна черепашка. А Світ такий маленький, що його по екватору можна обійти за тиждень, і я — ніби дівчинка на кулі: бачу перед собою «край Землі». Як у фільмі «Напевне, боги збожеволіли».

P.S.Я купила собі капелюшок, як у Мері Попліне, уявляєш?!

Нда, слайди зі скарбнички віртуального клептомана, home video 35 mm: відбиток масною червоною шмінкою на папері (смачний цьомчик пухкими губенятами), поряд нашкробано сердечко, пробите стрілою. Під ногами — засушений осінній листок канадського клена, все ще яскравий. Він випав з конверта, коли Валерія витягала цього незбагненного листа від незнайомки. Валерія заціпеніло дивиться на «поцілунок», довкола якого жовтувато змаснів папір, ніби його підкладали під канапку. Валерія чудово усвідомлює, як був би шокований її чоловік, дізнавшись, що вона нишпорить по його приватних речах і читає його кореспонденцію. Але наразі шокована вона. Навіть не змістом цього неоковирного листа, а тим охайним каліграфічним дитячим почерком, яким його написано, дивним і небезпечним поєднанням інфантильності та зрілої жіночності, пафосу і простоти, кітчу і витонченості, мармулядної бабської банальності та живої відьомської непересічности. Хто така Реона? «Таємний друже»… ха! Настільки таємний, що їй, Валерії, за півтора роки жодного разу ніде нічого навіть не тьохнуло! Паскуда! Курва! Скільки ж їй років? Не більше як двадцять, мабуть. А Валерії майже сорок. Забути про це дедалі важче, бо, хоч вона все ще молодо виглядає, всередині вже — розладнаний депресіями механізм. Нишпорення по речах чоловіка може засмоктати, як паління, комп’ютерні ігри, мастурбація та вичавлювання прищів. А що, як буде ще один лист? Вона спустить його в унітаз, не читаючи, але й адресату нічого не скаже? Надвечір повалить раптовий сніг, від землі йтиме пара, біла мжичка клубуватиметься за вікном, а в тій мжичці ховатиметься, наче велетенський кит, нічний морок. Потихеньку ллятиме червоне — зсередини, вибулькуючись порціями, мов із зіпсутого кавного автомата, густо-червоне. Чорна кава з каламутною хмаркою білих вершків чекатиме у червоному горняткові на повернення чоловіка, але той вперше за стільки років затримуватиметься так пізно. А під ранок з’ясується, що він зник. Безвісти.

Валерія повільно опускає руку з цим безглуздим листом і повільно наступає на яскравий осінній листок канадського клена. Літо її дефлорації — котре? Спроквола одним твістовим порухом стопи розтирає сухий багряновий листок на комашиний порох. Шкода, що і з листом не можна так — наступити і розтерти на порох, ніби його і не було. Бридливість цією тупою жіночою злобою душить за горло так, що аж погідний осінній світ посеред покою починає плавати, брижитись, мерехтіти, хитатися, гойдатися, крутитися, ковзати по діагоналі, танцювати в очах. Зараз він повертається з роботи, зайде до міні-маркету по туалетний папір, серветки, пиво, зелений чай, каву, гумку, блок сигарет напровсяк, хліб з висівками, ґелеву ручку, мінералку, точно не забуде фарбу для волосся саме того відтінку за саме тим номером, який назвала йому Валерія, і тільки вдома згадає, що сіль закінчилася ще позавчора… Завжди, коли він цілує її на ніч — вже уві сні, — на її губах утворюється наступний, завтрашній день, це ніби запорука того, що день настане, стане сьогоднішнім і буде вже. Синя мишка… Хто зна, коли вона знесе пурпурове яєчко світанку і чи відкладе солону ікру спадню посеред глибоконебесної омели. І навіщо ці чорні сни у переддень? Ці чорні-чорні, як волосся і очі японки, сни.

Погляд Реони у напівтемряві: очна рогівка, підбілена матовим відблиском подушки, вогко зблискує, ніби лезо ножа. Всередині у неї все червоне, а рогівка — біла, вона мовби розтинає все до кісток, вивільняє біле з простору, бо подушка — чорна. Чорний напірник, чорне простирадло, чорна ковдра з не більшою за хруща вишивкою в кутку.

— Твою дружину звуть Мальвазія? — Голос у Реони глухий, вуркотливо-сиплуватий, лінивий, такий, ніби в нього піску натрусили, і той скрегоче на зубах, або такий, цей її голос, ніби на ранковому асфальті гулюкають голуби, а глибоко під ними прокволо гуркоче підземна ріка — брунатні ґрунтові води, тлустий і чорний, як сон, каналізаційний потік. Сон як вистава тіней на споді повік, слова як тіні на білому папері очної рогівки.

— Мальва. У мене все дитинство спливло серед мальв, я досі їх люблю, але купую чомусь завжди жовті айстри.

Цілий сон я блукаю між полицями велетенського супермаркету (а я і наяву завжди гублюся посеред безглуздя вибору), мене оточують найрізноманітніші предмети, чий сенс і призначення вислизає з моєї уваги і мого глузду. Проте я цілеспрямовано блукаю поміж колготками, копченими вуграми, довжелезними шеренгами шампунів, фарб для волосся, гелів для душу, пральних порошків та миючих засобів, блукаю, доки не вивітриться з мене запах Реони. Її запах — осіннє листя, горіхи, мед, латаття, глиця, дим ватри, сухі водорості, шкіряний портсигар, пачулі, полірована акацієва дощечка під кавник, болотяна вода, перестигла калина, осінній дощ, вогке каміння, пухкі гриби — залишається у відділі пральних порошків, гублячись серед їдкого запаморочливого хімічного смороду, котрий просотується в мене, як вірус грипу.

— Чому ти називаєш мене Мальвою? Хто така Мальва? — запитує Валерія у напівтемряві, підвівшись на лікті з подушки. Білий напірник не вступає в реакцію з її очною рогівкою.

— Хіба? — сонно муркоче лагідний, вдоволено-розслаблений чоловік. Його гнучкі й пружні м’язи плавають під шкірою, немов повільні хижі риби. Червоні підшкірні акули і скати, білі глибинні дельфіни, мурени, вугри. Невже його скелет, там, всередині, цілковито білий, мов сніг?

— Ти мене з кимсь плутаєш, — мстиво править своєї Валерія й самій себе бридко. Що затягує Валерію в цю траншею неконтрольовано-ідіотської примітивно-бабської поведінки? Невже це неуникно?

— Дивна фантазія. Якщо хочеш, будь Любою Валерією. — Голос його вже зі сну.

Чорний сон виринає, мов кит, що ковтає мою свідомість. Всередині пащі все червоне, а ікла білі, а хіба у китів бувають ікла? У китів, принце, буває все, кит — це світ і всесвіт, сутність існування в неіснуванні, кит — це все, що ти можеш собі уявити, і все, що тобі навіть не насниться, кит — це неосяжний пра-сон у безмежності… Червона пульсація всередині Реони з кожним поштовхом вкладає до мого напруженого єства її слова, транслює чорні й білі слова якоюсь заспокійливо-океанською морзянкою. Я — телеграфний стовп. Червона і чорна порожнина-пустка-пастка-середина — внутрішній вакуум-осердя нестерпної насолоди. Всесвіт втискає інформацію в мене з кожною конвульсією. Все густіше, щільніше насичену собою, свідомість м’якне. Спілкування всередині кита. Біле полум’я випалює мій мозок. Десь на дні морському, на березі, у прибої, на мілині, весь цей час незворушно лежать наші білі з темними трикутниками тіла. Чорне підкоряє червоне, чарне, черне, чворне. Золоте сяйво світання натирає до блиску мокру шкіру велетенського кита. Сон крізь солону блакить. Тепер ми з тобою і зовні і всередині — одне незворушне тіло зі сміливо заштрихованим міжніжжям. Реона мовчить, і її незбагненна замшева квітка мовчить також, стікаючи білими струмочками клею, роси, молока молочаю. Я — повалений стовп, обірваний дріт. Полиски світання. Іскри електричних розрядів розсіяно лискучою шкірою цього величного і неосяжного сну. Гроза і злива за шибою — з дерев невпинно ллється змішане з водою листя. Солодка тепла липкість швидко холоне, пробуджуючи непевними спогадами про дитячий енурез. Знову дрочив уві сні. Валерія відчуває, напевне. Навіть якщо не прокидається. Бідна моя, кохана забетонована дівчинка…

Клацає дверний замок. Валерія з листом в руці повільно (тепер все довкруж повільне-повільне, загальмоване, затоплене прозорим гліцерином зухвалої миті) й непевно рухається в цьому затишному вереснево-медвяному світі (як там в листі? Вона «повільно-повільно малювала очі»?) до передпокою, зачудована власною прозорістю: ніби страх її осклів, а відчуття всохли, наче осінній гербарій у грубих бібліотечних волюмах.

— Лєрочко, люба моя, сонечко, це все тобі! — вигукує неприродно привабливий чоловік у довгополому чорному пальті. У нього родимка біля кутика вуст. Лівого. Це Грек. Виявляється, Грек одружений! Космічна Дівчинка не пробачить йому Numo. Або дружину…