Востаннє Numo була в зоопарку, може, років десять тому, і, знаєш… яким би не було твоє дитинство, або, може, ти взагалі його навіть не пам’ятаєш, але, якщо тебе народили у місті, де є зоопарк, ти завжди асоціюватимеш його з дитинством, бо тоді твоє «я» було центром всесвіту, тебе любили батьки і купували тобі цукрову вату, мильні бульбашки, кукурудзяні пластівці, пластмасових вікінгів і ще купу якогось барахла, яке ти у них безпардонно випрошував, катали тебе на автодромі, як це було неймовірно — ніби перший стрибок з п’ятиметрівки у холодний просмерділий хлоркою басейн, — коли тобі вперше дозволили залізти до автівки без мами, а тато сів до іншої автівки і ганявся за тобою, намагаючись підрізати на крутих віражах, по всьому автодрому розсіювалися іскри і якийсь дивовижний запах розігрітого металу, озону і спеченого пилу, потім, значно пізніше, у дев’ятому класі середньої школи, так пахли електроліти на лабораторках з фізики та злиплі циліндри прострочених батарейок для радіоприймача, так пахло метро і татові інструменти у майстерні, так пахли космічні кораблі з планети неймовірного чоловічого життя, а тоді, в зоопарку, тобі завжди хотілося ще пограти у «морський бій» і встигнути до пташника — подивитися, як пелікани заковтують рибу, і щоразу замість радості підступало клубком до горла розчарування, жалість до цих обскубаних брудних скуйовджених птахів з підрізаними крилами, флегматичних і кволих, мабуть, ця жалість потім, у дорослому віці, спонукала тебе триматися подалі від людей й не надто демонструвати, що там у тебе під одежами, не кажучи вже про те, щоб показати, що там у тебе всередині, може, ще й тому, що не склалося з довірою до концепції існування «душі», а блювати життя так і не навчило. Numo дивиться крізь шибу на дощ і брудні віяла бризків з-під авт, підморгуючи невидимим літакам, гріючи під сідницями руки, згадуючи торішній Геловін, коли вона вбралася Чорною Сніжинкою на прохання тодішнього коханця, і вся тусня текла з того видива перші півгодини, доки не набухалися і не попригадували усього, що зазвичай щодня тлумили в собі якнайглибше, тоді Арсен-Вовкулака півночі обіймався з унітазом, його Вампірочка, смачна й іронічна цицьката Юлька, сидячи на холодній кахляній підлозі лазнички, розмазувала по собі модну готичну косметику, обоє вони періодично ригали, роз’єднані лише тонкою мембраною стінки, а Numo металася між ними, як дурна, бо їй шкода було обох однаково, і нікому, крім неї, не було до цієї парочки діла.

Кафе «Білочка», це ж треба… мабуть, в країнах перерозвиненого шоу-бізнесу, кафе у столичному зоопарку називалося б принаймні «Навіжений Тапір» або «Веселий Вомбат», або, на крайняк, «Жирафлячі шмарки» чи «Голубі Пінгвіни», хоча, у цьому Місті існує кафе «Пінгвін», але цей пострадянський гадючник-недобиток з дрібнокримінальною та лірично-бомжуватою публікою знаходиться дуже далеко від зоопарку і дитячим святам прислужитися міг би хіба що в контексті алкогольно-трансцедентних, знову-таки, депресивно-радянських мультиків про крокодила Гєну, Йожика-в-тумані, та Дракончика-який-рятував-фарби, втім, названі персонажі, безумовно, присутні в «Пінгвіні» щодня, попри всі метеополітичні прогнози.

Numo вже хвилин десять сидить навпочіпки біля прочинених дверей кухні кафе «Білочка» й спостерігає, як молода офіціянтка з вуграми на густо помащеному тональним кремом обличчі флегматично розкладає хімозно-жовте желе у рожеві пластмасові вазочки. Біля Numo тусує лискучий чорно-білий кіт, а в кутку невеличкої кухні стоїть возик зі сплячим немовлям, імовірно, це офіціянтчина дитина. Нарешті з-за рогу «Білочки» з боку «парадного» входу на мить виринає наелектризована голова пані замовниці, ствердно сіпається у бік Numo і зникає.

Numo ховається за найближчим до дверей літаком-автоматом, випорпує з торбинки величезний строкатий лантух й залазить у нього, посунувшись якнайближче до входу в кафе, вона чує дитячий гамір та голос пані, котра її замовила і привезла сюди: хвилиночку тиші, дорогі діти, сідайте за свої столики і… я попрошу вас посидіти тихенько і подивитися, що за дивовижний подарунок прибув до нашого іменинника… Павлік!!! помовчи секунду!.. подарунок для нашого уродинника, котрий прибув з далекої Африки!

Чому з Африки?! спантеличено думає Numo, натягуючи на голову лантуха, хто прибув з Африки, я чи Павлік? цій жінці треба було б бути масовиком-затійником у санаторіях для героїв мануфактурного виробництва… Numo грюкає у двері, дитячі голоси, наче скеровані диригентською батутою, кричать «УВІЙДІІІІІІТЬ!», і, так-сяк штовхнувши двері, Numo застрибує у своєму лантусі досередини й вкотре, посміхаючись у темряві, відчуває безпрограшність цього трюку: діти зацікавлено перешіптуються…

Numo закінчила свою програму, дітки вмить рвонули до гральних автоматів, розташованих по периметру приміщення, а бабуся Павліка цвірінькає з чиєюсь мамашею, ніби й не збиралася відвозити Numo назад до Будинку Клоунів. Numo плентається у найдальший куточок приміщення і раптом помічає там самотню похмуру дівчинку… дівчинка мовчки дивиться у вікно і гризе коктейльну трубочку, Numo обережно сідає на пластмасовий стілець навпроти дівчинки і відчуває, що на неї… окошилося… тобто почався пантомімічний напад, який Numo ще ніколи не вдавалося приборкати, доводилося підкорятися: Numo впритул дивиться на дівчинку і чує, як її розмальоване обличчя поступово набуває такого самого виразу сумної й самотньої дитини, ніби разом з гримом її брови, ніздрі, кутики очей, її рот стікають повільними дощовими струменями з лиця і крапають на груди, на стіл, на складені перед собою руки, на долівку, на яскравий клоунський костюм. Дівчинка уважно придивляється до Numo, а Numo починає тихо плакати, справжнісінькі живі сльозинки викочуються з її очей, Numo зводить брови дашком і тяжко зітхає, незмигно дивлячись на дівчинку повними сліз очима. Чого ти плачеш? запитує клоуна візаві, ти ж клоун, клоуни не можуть плакати, клоуни повинні сміятися і смішити інших, а я неправильний клоун, говорить Numo, бачиш, мені стало сумно і тепер я плакатиму, поки мене хтось не розвеселить, може, ти спробуєш мене розсмішити, га? ні, розважливо відповідає дівчинка, я не можу, ти ж бачиш, мені самій сумно, а у тебе прикольне ім’я, тебе дійсно так звуть, Нумо? Numo починає схлипувати, ага, так, дійсно, уяви собі, як мені з таким іменем жити: кричать, наприклад, на вулиці комусь: «Нумо з нами!», а я думаю, що то мене кличуть, або, уяви, підходить до мене гарний чоловік і каже, привіт, мене звуть Арсен, а я йому: Нумо! він такий, мовляв, шо нумо? ну, ти розумієш, всяке можна подумати, знову глибоко зітхає Numo, а тебе як звати? дівчинка усміхається, Ліля мене звати, каже вона, слухай, Нумо, хочеш я розкажу тобі анекдота? ой, хочу, хочу, гарячково киває головою Numo, я знаєш як люблю анекдоти, а особливо ті, котрі не можна розказувати дорослим, вибалушує вона очі й затискає долонею рота, нажахано кліпаючи. Дівчинка зневажливо усміхається, явно відчувши награність, але загалом Numo їй симпатична, тож вона пробачає це, таке необачне, ставлення до себе як до маленької дитини, слухай, каже, значить так: жили в лісі Лев, Лиса, Ведмідь і Чупачупс… рот Numo розтягується ледь не до вух, їй дійсно смішно вже від того, що у лісі живе Чупачупс… ааа, он ви де, виголошує бабуся Павліка, підходячи до Numo, ми всі йдемо зараз на автодром кататися на машинках, чи можу я попросити вас піти разом з нами, це було б дуже логічно, а потім я вас відвезу назад, як ми і домовлялися, Numo підводиться, так-так, звичайно ж, я піду (Numo не наважується нагадати про те, що її робочий час вже закінчився, що варто було б оплатити їй додатковий час), ходімо, Лілю…

Під стелею автодрому гуляє дитячий вереск, пересіяний іскрами від антен, скреготом ґуми на бортах автомобільчиків, гудінням усього цього казкового агрегата… всі ганяють по колу і намагаються підрізати одне одного, хлопчики сваряться за кермо, хвацько віражують, штовхають дівчачі автівки, дівчата пищать і регочуть, їхні машинки заціплює частіше, ніж ті, де за кермом хлопці… маленька крихкотіла Numo сидить поруч з Павліком і теж заливається сміхом, коли вони з кимось зіштовхуються, вона корчить всім дітям кумедні мармизи, вимахує руками, діти регочуть з клоуна, який боїться кататися на машинках. Numo схоплюється на рівні, натхненно репетуючи, Павлік раптом різко викручує кермо, синя автівка йде юзом, штовхає жовту, п’ять машин, не в змозі уникнути струсу, наражаються на безладну штурханину, збиваються у заціплену купу, Numo від потужного удару перелітає через борт, скронею б’ється у борт жовтої машинки, котра не встигла загальмувати, працівник автодрому тисне на всі кнопки, тягне якісь важелі, Ліля, роззявивши рота, вчепилася в кермо, глибокий зойк полинув, мов повітряна куля, в осіннє небо, пропхавшись між стелею і сіткою огорожі, завищала чиясь мама, мабуть, та, з якою цвірінькала Павлікова бабуся… виск гуми, виск дівчаток, регіт і галас кількох, найдальших від аварії хлопчиків, машинки ще інерційно соваються в купі, на всі боки з сичанням розлітаються іскри, антени ще хилитаються, інерційно ковзають по залізній сітці стелі автодрому, Numo стрімко несеться крізь небо і воду — крізь веселку, дротики черкають по хмарах, викликаючи веселі грозові блискавиці й святкові спалахи, жонґлерські кульки розбризкуються, розлітаються навсібіч, проносяться повз розмотані серпантинові спіралі, зграї мильних бульбашок, лелітки і конфеті, вгору, мов перпендикулярною течією піднесені, спливають цілі грона різнокольорових повітряних кульок, до яких прив’язані зайчики, ведмедики, клоуни, балерини, м’ячі, пупси, а хмари, теж як у дитинстві, перетворюються на зайчиків, баранців, ведмедиків, рибок, їжаків, черепах і крокодилів, на маски чаклунів, скелетів і монстрів, на крилатих слонів, на пуделочка снів, вічні безсонні хмари. Numo верещить і регоче від щастя, мов дитя, занурюючись у цукрову вату й знову виринаючи у веселковому тунелі з доброзичливими скелетами обабіч та флуоресцентними потворами, цілий шлейф тюленів і морських котиків тюлюхає за її маленьким яскравим автом, схожим на космічну тарілку з мультика «Таємниця третьої планети», такий кумедний космолет на гумовій подушці, зграї папужок та голубів супроводжують антенку, що викликає громовиці, Numo проноситься крізь палаючі обручі, а з боків мчать зграї усміхнених тигрів, гуси на ковзанах і зосереджені дикобрази, все починає крутитися, мов карусель, і Numo дедалі темніє й темнішає в очах, доки, віддаляючись і віддаляючись, не згасає у чорному мороці остання веселкова цятка.

Дорогий мій таємний друже! Вже осінь, і твоя Реона плаче за тобою дзвінкопрозорими сльозами.

Ті сльози — ніби шкло улюбленого келишка моєї прабабці. Я вчора його розбила. Випадково. Кожна моя сльозинка — скляна літера. Або навпаки: кожна моя літера до тебе — сльозинка розбитого на друзочки прабабчиного келишка. Келишок був з фіолетово-зеленкуватого шкла. Друзочки я не стала замітати. Вчора я пішла купатися і купалася майже до ранку. А сьогодні вранці я бачу, що розсіяне підлогою бите шкло почервоніло, мовби то — зернята стиглого граната, котрий так і лежить на підвіконні — їсти його мені розхотілося. Я не люблю чистити гранати, ти знав? Цей великий стиглий гранат лежить на підвіконні, ніби лист до тебе. Слова складені щільно, мов ікра, — прозорі і червоні, як сльози, бубки. Холодні, як шкло. З білими, як у скелета, кісточками всередині. І не лише як у скелета. Я бачила свою кістку — вона також біла.

Біла в червоній м’якоті. Але потім червоне гоїться дуже довго, нерви не зростаються, і шкіра втрачає чутливість довкола шраму. І ще треба кілька років, аби шрам став гарним, бо шрами не старіють, а навпаки… спочатку вони жалюгідні… Кістки вже не видно, але я знаю, що вона там, всередині. Біла, як молоко з цукром. Я вчора пила молоко з цукром зі свого улюбленого червоного горнятка. У світі дуже багато білого і червоного. Всередині кожного з нас взагалі тільки біле і червоне.

* * *

Дві години я не писала до тебе, бо стояла перед люстром і ретельно (повільно-повільно) обводила очі своєю чорною тушшю для таємних листів. А потім я так само обвела пипки на грудях, і вони стали схожі на очі. На твої, коли ти вдаєш, ніби дивуєшся!