– А в нас хутко празник, - каже він, - побачиш, як наша молодь гуляє.

– Не побачу - мені вже час додому їхати.

– Зостанься на празник!
– говорить старий.

– В нас дуже весело у празник, - промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:

– Зостаньтесь!

Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. «Не буду я нічого казати!» - думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:

– Підете ви за мене?

– Піду!
– одказала вона.

Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.

Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: «Добридень!» та «Добривечір!», а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає - з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: «Чуєш?», наче питає: «Знаєш?» Чи Гапка що-небудь свого розкаже, - вона любила усе про дурнів розказувати, - Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...

Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:

– Щасти вас, Боже!

– Піждіть, - кажу, - потривайте!

– Коли ж вернетесь?
– пита мене.

– У місяць вернусь.

– Добре, вертайтесь у місяць.

– Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, - кажу їй, - аж і мені любо!

– Се щоб ви веселі повернулись!

– А як не повернусь?

Вона до мене:

– Чому?

– А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?

– Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.

Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:

– А що? А як? Бачу, - каже, - бачу, що ти веселий, - мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!

– Що ж не говориш?
– пита Лукаш.
– Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?

– Ні, - кажу йому.

– За тебе не пішла?

– Пішла. Я заручився.

– Заручився! Що ж вона? Охотою йде?

– Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, - слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.

– Коли так, то будеш щасливий, - говорить мені, - знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.

Пішли ми з Лукашем завістили батюшку - батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем - небожем у других. Почула Павлютиха - прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:

– Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!

Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:

– Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?

– Молодий такий дуже, - одказав їй Лукаш.

– То що? Ще й не такі молоді женяться - бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.

Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи - не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.

– Батюшка дома?
– питаю в неї.

– Дома.

– А як мені його побачить?

– Ви пощо прийшли?

– Я до батюшки лист маю од його родича.

– Увійдіть!

Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік - тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов - вибачайте - сам дідько з превеликими рогами - жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге - рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. «Дочки, мабуть», - думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.