"Ну ж хитруни, — свариться незлобиво на учнів, — наступного разу мене ви не проведете, урок не вивчили і навмисне запитуєте!"

Найдобрішою серед учителів вважається Надія Григорівна, вчителька української мови та літератури. Вона завжди все прощає: невивчений урок, запізнення, підказ, навіть пустощі, варто тільки вибачитись перед нею. Сама дуже ввічлива, вимагає й від інших цього. Учнів називає на "ви".

Коли хтось підходить до неї на перерві і просить не викликати на уроці, бо, мовляв, з якихось причин не вивчив домашнього завдання, вона й не викликає.

Про кожного вчителя учням відомо чимало. А ось про нову що можна сказати? Майже нічого. Незрозуміла якась…

"Де ж це подівся Сашко? — знову згадав про друга Микола. — Може, до старих Антонюків пішов, адже там зараз дядько Дмитро гостює. Ні, туди він не піде. Відколи там квартирує Валентина Михайлівна, й разу не був. Мабуть, з батьком на ставку".

Тільки ото подумав, як почув: щось деренчить на вулиці. Вибіг за ворота — аж там Сашко на мопеді гасає.

Побачив Миколу, зупинився.

— Чий це? — спитав Микола.

— Дядька Дмитра. Учора купив, "Верховина" називається. У Львові випускають.

— Коли ж ти навчився їздити?

— Тут нема чого вчитися. Хто на велосипеді вміє, той і на мопеді одразу поїде. Дядько Дмитро мені розказав.

— А де ж дядько?

— Рибалить. А мені до обіду дозволив кататися. Хочеш, я і тебе навчу.

— Ще й питаєш! Ясно, хочу, — усміхнувся Микола.

— Але не тут. Краще за садком або за городами. Бо як назбігається дітлашні!..

Сашко добрий і не злопам’ятний. Мовби нічого прикрого й не сталося між ними.

— Слухай, Сашко, може, й хлопців покличемо?

— А чого ж, давай, — погодився; він одразу здогадався, що Микола хоче помиритися з усіма.

Незабаром зійшлися майже всі хлопці з їхнього класу, і кожному хотілося спробувати поїздити на мопеді.

Не було тільки Віктора Троця.

— Хто за ним збігає? — спитав Сашко, котрий тепер відчував себе мало не вожаком їхньої ватаги.

— Все одно мати не пустить. Він пелюшки перо сестричці,— засміявся єхидно Олег.

— Тоді ходімо разом, попросимо, щоб відпустила, — сказав Сашко.

Ну й вреднючий цей Олег! Такий же, як і його старший брат Сергій. Від нього, мабуть, і перейняв погану звичку. Завжди намагається або гострим слівцем дошкулити, або вигадає таку забавку чи гру, щоб поглумитися. Це в нього вже просто як хвороба. Візьме, бувало, заховається де-небудь, а коли хтось підійде, вискочить зненацька, крикне "гав!" і регоче, радий, що налякав. А ще й шкодливий та мстивий.

Коли зайшли до Віктора у двір, побачили біля сарая цеглу, складену в рівний невисокий стовпець.

— Для чого це? — спитали.

— Для гаража. Тато машину купуватиме, "Запорожця", — пояснив Віктор.

Олег попробував, чи міцно стоїть стовпець, — він злегка гойднувся.

— Ого, тут і силач не звалив би! — сказав навіщось, хоч добре знав: повалити його — не треба багато сили.

— Таке скажеш — "силач"! — усміхнувся Віктор. — І я звалив би.

— Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає.

— От і не хвастаю!

— Так доведи — візьми й звали!

— І доведу, — не здавався Віктор.

Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого.

— Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний.

Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося.

Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати.

— Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача.

— Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки.

Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач.

Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору.