Хлопці розгубилися і не відповіли.

— Ідіть, негайно ідіть у медпункт! Там вам зарадять, а за одним заходом і чорнильницю винесіть.

— Оце тобі й "шура-бура"! — зашепотіла Оля. — Іди!

Микола сердито блиснув очима на свою сусідку, повагом вийшов з-за парти, схопив чорнильницю і прожогом вискочив з класу. Слідом, зашарівшись, подавсь і Сашко.

Як тільки за ними зачинилися двері, клас вибухнув голосним реготом.

А Микола й Сашко в коридорі і зовсім розгубилися.

— Усіх повернула на свій бік… — зітхнув Сашко.

— Ну й пришелепи! Сховали б під парти руки, — журився і собі Микола.

— Тепер батьків у школу викличуть, до директора потягнуть…

— Аби на піонерських зборах не розбирали.

— Як вона скаже, так і буде.

У медпункт, звичайно, Микола й Сашко не пішли. Стояли в коридорі, журилися, радилися. І тільки тоді прислухалися, що говорила вчителька за дверима, як вона згадала про колгоспний сад.

— Наступного тижня підемо туди на екскурсію. З Артемом Степановичем я вже домовилася.

У Миколи похололо всередині: ясно, поглузувала перед усім класом, тепер ще й перед дідусем Артемом та Шморгуном сорому наробить. Ач яка!..

"Не вийде! Нізащо не піду", — вирішив.

— Це твоя мати в колгоспі бригадиром садово-городньої бригади? — звернулася Валентина Михайлівна до Миколи на перерві.

— Моя, — насторожився.

— Мені вона дуже потрібна. Коли додому приходить після роботи — пізно?

— Буває, пізно, буває, рано…

"Так і є, хоче ще й мамі все розказати"… — подумав.

Повернувшись додому, Микола одразу ж прив’язав Кудлая ближче до хвіртки.

Мати прийшла пізно ввечері. Тихо зайшла до хати і здивувалася, що Микола сидить на канапі біля вікна і вчить уроки.

— Навіщо ти собаку до хвіртки прив’язав! — спитала.

— Щоб стеріг яблуню.

— Так яблуня ж за хатою…

У цей час завалував Кудлай.

Микола кинувся з хати. Коло хвіртки темніла знайома постать.

"Вона…" — впізнав.

Валентина Михайлівна почула, як хтось цокнув клямкою, питає:

— Можна до вас?

Микола мовчить. Його не видно, він у тіні.

Собака вчув хлопця і привітно завищав до нього.

— Петренко! — гукнула вчителька. Мабуть, здогадалася, що то він вийшов. — Це ти?

— Я, — обізвався невдоволено.

— Чого ж ти мовчиш? Мати вдома?

Вагався, не знав, що їй сказати. Але в цей час мати сама вийшла з хати:

— Хто там?

— Можна до вас? — запитала Валентина Михайлівна.

— Заходьте, не бійтеся. Собака не кусається, тільки гавкає.

Валентина Михайлівна привіталася. Мати запросила її до хати, завела в світлицю.

— Вирішили ми усім класом прийти до вас у сад на екскурсію, — сказала вчителька. — Як ви на це дивитесь?

— А чого ж, ведіть, це їм тільки на користь, — відповіла мати. — Артем Степанович все розкаже й покаже.

Насуплений Микола порпався серед книжок, розкиданих на канапі та підвіконні.

— Ви у старих Антонюків живете? — спитала мати.

— Так, в Антонюків.

— У них і раніше вчителі квартирували. Артем

Степанович у саду з самої весни. І спить там у курені. Хата велика, є куди брати, А самі здалека?

— З Лубен.

— Чого ж це аж до нас утрапили?

— Я й раніше у вашому районі працювала. Піонервожатою. Тут моя сестра вчителює. А це закінчила інститут і до вас одержала призначення.

— Батьки в Лубнах?

— У нас тільки мама. Вона з сестрою живе. Тато помер.

— Охо-хо, — сумно зітхнула мати.

Обняла Миколу, погладила по голові. Він крутнувся, як норовистий лошачок, і відійшов до другого кінця столу.

— То я піду, вам пора відпочивати та й Миколі рано до школи, — мовила Валентина Михайлівна, підводячись з-за столу.

"Невже нічого про мене не скаже?" — майнула радісна думка у Миколи.

— Так ви, значить, і мого учите? — спитала мати, й собі встаючи.