— Та господь з вами, Леоніде Григоровичу, не революцію, однак те, що я задумав має зіграти вирішальну роль у піднятті авторитету нашого університету. Ви подивіться на рейтинг. Ми на останньому місці. Навіть Четвертий, який завжди мовчить і дотримується нейтралітету, — і той нас випередив. Мені здається, що з цим треба щось робити. Тому я і прийшов до думки, що нам украй потрібно щось влаштувати.

І Олександр Миколайович почав задихатися, неначе останній астматик на цій планеті.

Валя Патлань мовчки спостерігала за розмовою, іноді щось фіксуючи в чорному блокноті в замшевій обкладинці. її великі витріщені очі стежили за кінематографічними вісімками: то за одним, то за другим професором, неначе за пінг-понговим м'ячиком. Леонід Григорович час від часу поглядав на відчайдушно великі Валині груди, а тому не міг зосередитися на розмові, однак пролетар у ньому переважив над чоловіком, і він таки зосередився, смачно чмокаючи великими губами, він усе ж таки натиснув на Культурного, і той виклав весь план дій щодо влаштування чогось грандіозного, на що Ніколаєвський відреагував миттєво:

— Зробимо! І це буде неперевершено.

– Інакше, — підвищив свій клейкуватий голос Культурний, — і сенсу нема що-небудь робити.

Валя була у захваті. Випрямивши трохи згорблену спину, вона дала зрозуміти, що і вона, і її груди у повній бойовій готовності і професорам залишиться лише дати команду, як вона разом зі своїм бюстом кинеться на амбразуру і зробить усе необхідне, а якщо треба, то навіть перегризе чиюсь горлянку.

— Рано, — сказав Культурний, — гризти горлянки. Але дякую. При розподілі преміальних ми врахуємо ваші прагнення.

І всі троє непристойно посміхнулись…

Я сидів у темному кінозалі. Була дванадцята година, і мали показувати безплатну ретроспективу якогось італійця. Як не дивно, на безплатні сеанси майже ніхто не ходив, тому в залі крім мене сиділо ще чотири людини. Я дуже хотів подивитись цей фільм, здається, «Мама Рома» — так, саме цей фільм: я пам'ятаю, як довго я сидів і в кіномеханіка щось не запускалося, щось не запускалося і у хлопця з дівчиною, що сиділи в першому ряду. Вони пошепки сварилися, і мені здавалося, що час тягнеться надзвичайно повільно. Потім віконце механіка відчинилося, і він сказав, щоб ми збиралися і вшивалися звідси, що, по-перше, у нього там таки справді якісь проблеми з плівкою, мовляв, вона стара, ця плівка, що й ще наші дідусі з бабусями прокручували на своїх восьмиміліметрових проекторах, а по-друге, у цього механіка — здається, його звали Міша, так, точно Міша, і його вже немає в живих, того Міші, тому я мало що пам'ятаю, — так от у нього, Міші, страшенне похмілля і він зараз вип'є двісті грамів, щоб до вечора відійти і показувати нормальний фільм з нормальною якістю зображення…

Я вийшов на вулицю й побрів повз міський сад додому. На задньому подвір'ї нашого будинку на ящику з-під полуниць, які колись возив продавати мій батько, сиділа Женя. її довге руде волосся було розхристане вітром, і це мене чомусь саме тоді збудило. Я думав підійти, привітатися, але ж вона все одно не зверне на мене ніякої уваги, тому я сів метри за три від неї на латаний брезент, що був розстелений під шовковицею. Женя мене не помічала, і мені нічого не заважало й роздивлятися, подумки роздягати й і сміятись. Сміятися через те, що у неї, напевно, там нічого немає, себто є, але не таке, яке мені уявлялося у моїх еротичних фантазіях. Женю я сприймав не більше, ніж сусідського хлопчика, який ганяє на мопеді. Куди вона ганяла — я не знав, але часто траплялося так, що від'їздила вона ввечері, а приїздила рано вранці, десь о сьомій, якщо не раніше. Цікаво, чого ж вона таки хоче від цього життя, думав я, однак мої думки були перервані її трохи хрипуватим голосом.

— Ей, — крикнула Женя. — Чого сидиш? Допоможеш?

— Допоможу.

Я підбіг до неї, сповнений радості, що комусь чимось зможу підпомогти.

— Куриш?

— Курю, — відказав я.

— Браво! — сказала вона і протягнула мені пачку лакістрайка.

Я подивився в різні боки, чи часом не бачить мене сусідка, але в присутності Жені показувати себе боягузом теж не хотілось, тому я взяв цигарку, підпалив і затис у кулаку, щоб й, цигарку, не було видно.

— Що, боїшся, що хтось засіче? — запитала Женя.

— А чого мені боятися? — твердо проказав я.

— Браво, — байдуже промовила Женя. — Підніми заднє колесо і потримай. О'кей? А я поки підкручу.

— О'кей, — сказав я, викинув половину цигарки і відчув полегшення.

— До свята готуєшся? — процідила вона крізь цигарку, закручуючи гайки.

— Та не дуже.

— А я взагалі не сприймаю цього балагану. Придурки. Це ж п'яні уроди: повискакують на своїх мотоциклах, а потім батьки їхні кінцівки шукатимуть аж до осені.

Здавалося, що Женя казала кудись крізь мене, не зважаючи на мене, не бачачи в мені об'єкта для діалогу.

— Козли, — додала вона.

— А чого ти в кіно не ходиш? — неочікувано для себе запитав я.

Вона не відповіла.

— Чуєш?

— Шо? — з'явилася вона.

— У кіно чого не ходиш?

Женя докрутила останню гайку, підтягнула ланцюг і вихопила в мене задок свого мопеда.

— Чого я там не бачила?

— Так усе місто ходить, — намагався якось продовжити розмову.