– Лу, – знову забекав Макс. – Лу, ти трахав у жопу бабу?

– Угу… – Я ще дивився то на її зад, то на мобілку, а Макс відступив до робочого місця і потягнув до себе потрухи Тоцького.

– Я придумав, – видав Макс пророчим голосом.

– Ну і…

– Я трахну її в очко.

– Ти ідіот.

– Не називай мене ідіотом. Ти трахав бабу в очко, а я ні. І не називай мене ідіотом… Ідіотом… А то, то, то…

– Що так, а? – піддрочив я його.

Макс присів і втупився у її задницю.

– Згрібай, сучара, ковбасу цього виблядка і неси до ванної! – почав заводитися я.

Але Макс уже оглух і онімів, і став навкарачки, і задирав уже бабі плаття.

– Бля. Ти тільки поглянь… На ці ноги… Як у броллєра… Ти колись бачив таке… – Очі у Макса ворушилися як у скаженого бика. – Ух ти! Чорт… Ох!

Цей гунявий уже залазив на неї.

– От же… От же… Не пролазе… Очко як у целки…

Він встав, поплював на руки і прийнявся з не меншим азартом запихати свій хєр в задницю новоспеченої подруги. Дамочка застогнала, дриґнула ногою, здається, лівою.

– О! Півшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!

Дамочка прийшла в себе і запручалася. Макс професійно тріснув її тричі по черепку, здається, розбив, і продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливої піни. Я набрав по мобільнику Маму. І як тільки вона озвалася, цей ублюдок кінчив, як кінь, завалився на бік, голосно бецнувши ял-дою об підлогу. Мама відповіла не відразу. Мама пирхала, і я бачив перед собою порепане обличчя, вузькі монголоїдні очі, вірніше – одне. Друге у Ma було скляним.

– Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.

– У нас проблема, Ma.

На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.

– Ну…

– З'явилася його подруга.

– А він?

– Він кусками в ящику.

Сьорбнуло ще раз.

– Кусками?

– Макс трахає цю…

За трубкою хрюкнуло.

– Бісів відморозок. А той червоний ящик?

– Ми ще його не знайшли.

Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.

– Чого мовчиш, Лу?

Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:

– Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.

Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.

– Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? – Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.

Макс дав шарабана ялді і сказав:

– Може, ми заберемо її з собою?

Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…

– Не знаю, – тільки й відповів я.

– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кінці. – Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.

– А дівчина?

Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.

– Не зупиняйся, ідіоте, – визвірився я.

– Ти чого! Бери і сам неси.

– А хто поставив машину за чотири квартали?!

– Хіба це багато? – Макс підкурив «галуаз».

Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.

– Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.

Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.

– Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!