— ...Калесина...

Терру пильно дивилася на неї. Здавалося, від дівчинки аж пашить гарячим теплом, так наче її спопеляє гарячка.

— Штукарство! — сказала тітонька Слань. — Тепер, коли наш старий маг помер, сюди неодмінно збіжаться всілякі штукарі та шахраї.

— Удвох із Яструбом ми на маленькому човнику припливли з Атуану на Хавнор, а потім — на Ґонт, — не здавалась Тенар. — Ти ж бачила його, коли він привіз мене сюди. Тоді він іще не був Архімагом, але виглядав так само, як зараз. Хіба у когось іще є такі шрами?

Стара відьма ображено замовкла. Тоді поглянула на Терру.

— Ні, — сказала вона, — от тільки...

— Невже ти думаєш, що я б його не впізнала?

Тітонька Слань скривилася і, опустивши очі, навіщось потерла пальцем об палець.

— У цьому світі багато зла, пані, — нарешті сказала вона. — Є такі створіння, які здатні відібрати у людини її тіло, її подобу... навіть її душу...

— Ти гадаєш, що це перевертень?

Тітонька Слань аж зіщулилась від того, що страшне слово було промовлене вголос, і ствердно кивнула:

— Та ж недарма кажуть, що колись маг Яструб уже навідувався сюди — то було давно, ще до того, як він привіз тебе, — і його переслідувала чорна потвора, жахливе породження Темряви. Може, та Тінь і досі ходить за ним...

— Той дракон, що приніс Яструба сюди, — сказала Тенар, — називав його Істинним іменем. І я теж знаю це Ім'я! — У її голосі задзвенів гнів на підозріливу відьму, яка нізащо не хотіла їй вірити.

Тітонька Слань замовкла. І це її мовчання було куди промовистішим, ніж будь-які слова.

— Можливо, що Тінь, яка ходить за ним, — це Тінь його смерті. Можливо, зараз він просто вмирає! Не знаю. Якби Оґіон...

Згадавши Оґіона, Тенар заплакала: Гед запізнився, дракон приніс його надто пізно. Проковтнувши гіркий клубок в горлі, вона підійшла до коминка і заходилася розпалювати вогнище. Тоді простягнула Терру порожній чайник, і при цьому легко провела рукою по її обличчю. Страшні шрами були гарячими на дотик, але гарячки дівчинка не мала. Відтак Тенар заспокоїлася і повернулася до хатніх справ. Адже коли в одному домі збираються відьма, вдова, нещасна дитина і недоумкувата пастушка, то комусь із них однаково доведеться робити те, що належить робити, дбаючи про хліб насущний! І годі лякати дитину риданнями! Якщо той дракон вже полетів, то чого ще їй чекати, крім смерті?

Гед лежав непорушно, як небіжчик, — життя ледве жевріло у його тілі. Де ж він блукав? Яких випробувань довелось йому зазнати? Увечері, при світлі вогнища, Тенар зняла з Геда брудний і поношений, просяклий потом одяг, потім обмила пораненого і поклала його на чисте лляне простирадло, накривши теплою вовняною ковдрою. Він зроду був невисоким і доволі тендітним на вигляд, а проте завжди випромінював невичерпну життєву силу. Тепер же Гед настільки схуд, що, здавалося, вся його снага зненацька вивітрилася — він був тільки блідою тінню себе самого. Навіть шрами, які зміїлися через його ліве плече і ліву щоку від скроні до підборіддя, тепер ніби зменшилися, змарніли, вкрилися поволокою часу. А ще він зовсім посивів...

"Я страшенно втомилася від смертей і від жалоби! — подумала Тенар. — Мені вже набрид цей вічний похорон, набридла гіркота втрат. Але його мені, мабуть, ховати не доведеться! Хіба для цього він летів сюди верхи на драконі?"

"А я ж колись хотіла його вбити, — пригадала вона. — А тепер присилую жити!" І вона поглянула на нього з викликом, а не з жалем. — "То хто ж кого врятував тоді, в Лабіринті, Геде?"

Він спав і нічого не чув. А Тенар надзвичайно втомилася. Вона вмилася теплою водою і лягла поряд із Терру, котра скрутилася під ковдрою тихим теплим клубочком. Тенар відразу заснула, й уві сні раптом перенеслася у безмежний повітряний простір, оповитий золотавим маревом. Вона летіла. І кликала: "Калесине!" І чийсь голос летів їй назустріч крізь потоки світла.

Коли вона прокинулася, в полях і під стріхою вже щебетали птахи. Вона підвелась і крізь каламутне скло у низенькому віконці побачила вранішнє світло. Терру й досі спала. Тенар сиділа поруч із нею, дивлячись у вікно і згадуючи свою доньку Яблуньку — якою вона була в дитинстві. То були доволі невиразні, уривчасті спогади: крихітне тільце, сміхотливі рожеві щічки, легкі кучерики... А її меншого сина жартома прозвали Іскриком — адже іскру його життя викресав саме Кремінь. Мати не знала синового Істинного імені. Змалку Іскрик був дуже кволим і хворобливим — на відміну від своєї сестри, яка завжди була здоровою і жвавою дитиною. Він народився передчасно, зовсім крихітним, а ще через два місяці мало не помер від дихавиці, тож протягом перших двох років їй здавалося, що вона доглядає ледве живого горобчика. І квола іскорка не згасла, дитина видужала. Підростаючи, Іскрик ставав дедалі міцнішим і жилавішим; то був геть невгамовний і метушливий хлопчисько. Користі з нього на хуторі було мало: йому не вистачало терпцю ні до худоби, ні до людей; навіть розмовляв він лише тоді, коли в цьому виникала доконечна потреба, але Іскрикові ніколи не кортіло поговорити просто так, задля власної втіхи чи обміну знаннями.

Якось до них навідався Оґіон: Яблуньці тоді було тринадцять, а Іскрикові — одинадцять. Власне, саме тоді, на березі річки Кахеди, Оґіон нарік її доньку Істинним ім'ям. Напівжінка-напівдитина, вона була дуже гарною, коли босоніж ступала по зеленавій воді. Чарівник назвав її Хайогою. Він тоді прожив у Дубівцях ще кілька днів і якось поцікавився в Іскрика, чи не хотів би той податися У мандри разом із ним. Але хлопчик лише похитав головою. "А чим би ти зайнявся, якби мав можливість?" — запитав його Оґіон, і малий сказав йому те, що досі не наважувався сказати ні батькові, ні матері: "Пішов би в море". Отож, через три роки, коли чаклун Бучок нарік хлопця Істинним ім'ям, син Тенар найнявся моряком на торгове судно, що ходило з Вальмута до Оранеї і Північного Хавнору Час від часу Іскрик навідувався у Дубівці, але надовго там ніколи не затримувався, хоча після батькової смерті саме йому належало успадкувати садибу. Білошкірий, як Тенар, Іскрик виріс високим, жилавим і довгобразим, як Кремінь. Він так і не назвав батькам свою Істинного імені. Тенар не бачила сина ось уже третій рік. Можливо, він уже знає про смерть батька, а може, й ні. Хтозна, може й самого Іскрика вже немає серед живих — загинув, потонув... Але Тенар намагалася не думати про це. Її син повинен пронести іскорку свого життя через усі моря і крізь будь-які шторми.