— Шатлене, не гнівайтесь… Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться…

— Ні, не знаю. Справді не знаю.

— Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.

— Я нічого не знаю, — мовив він різко.

— Нічого? А те, що ви щойно згадали?

— Капітан де Сент-Аві — хоробра людина, — промурмотів він, уперто схиливши голову. — Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.

— Звичайно, він хоробра людина, — сказав я якомога лагідніше. — Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?

Старий сержант здригнувся.

— Він сміливець, — повторив Шатлен.

— Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?

Я влучив у ціль. Він аж підскочив.

— Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.

— Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, — пусті 6алачки?..

— Отже, це пусті балачки.

— Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.

— Осляча довбешко! — вигукнув я. — Ану, розповідай!

— Пане лейтенанте, пане лейтенанте, — заблагав він. — Присягаюся, те, що я знаю…

— Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.

Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці — я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.

— Що ж, пане лейтенанте, — промовив він, глибоко зітхнувши. — Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.

— Кажи.

— Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу — він був відверто стурбований, — проголосив у цілковитій тиші:

— Панове, маю зробити повідомлення і хочу почути вашу думку. Йдеться ось про що. Завтра вранці до Сфакса прибуває «Неаполь». На його борту — капітан де Сент-Аві, який дістав призначення у Феріану.

Полковник зробив паузу.

«Гаразд, — подумав я, — завтра треба буде подбати про меню». Ви ж бо знаєте, пане лейтенанте, які звичаї склалися в Африці в офіцерському колі. Коли прибуває хтось з офіцерів, його зустрічають на пароплаві й запрошують до себе на час зупинки. Він відплачує за це новинами з батьківщини. Такого дня вправляються у гостинності навіть для звичайного лейтенанта. Приїзд офіцера до Сфакса означає: більше страв, добре вино і найкраща горілка.

Але цього разу з поглядів, якими обмінялись офіцери, я зрозумів, що наша горілка залишиться у шафі.

Полковник заговорив знову:

— Ви всі, панове, мабуть, чули про капітана де Сент-Аві й певні пересуди, пов’язані з його ім’ям. Не нам судити про них. Його підвищення на посаді, нагорода дозволяють нам сподіватися, що ці чутки необгрунтовані. Однак між тим, аби не підозрювати офіцера у скоєнні злочину, й тим, щоб не приймати його як товариша за своїм столом, — велика дистанція, яку ми не зобов’язані подолати. Я був би радий почути вашу думку щодо цього.

Запала тиша. Офіцери перезирнулися й раптом споважніли — всі, до найсміливішого молодшого лейтенанта. Я сидів у кутку, сподіваючись, що про мене забули, й робив усе можливе, аби жодним рухом не нагадати про свою присутність.

— Дякуємо вам, пане полковнику, — сказав нарешті один з командирів, — за намір порадитися з нами. Усі мої товариші, напевно, зрозуміли, на які страшні чутки ви натякали. Якщо я дозволив собі взяти слово, то це тому, що в Парижі, у Військовому географічному товаристві, де я служив до того, як прибув сюди, багато офіцерів дотримувалися думки, котру уникали висловлювати, але очевидно несприятливої для капітана де Сент-Аві.

— Я був у Баммако під час експедиції Моранжа і Сент-Аві, — сказав один капітан. — Думка тамтешніх офіцерів, на жаль, не відрізняється від висловленої командиром. Але хочу додати, що всі вважають це лише підозрами. Однак самих підозр не досить, коли йдеться про злочин.

— Панове, — сказав полковник, — у всякому разі їх цілком вистачить для того, аби вмотивувати наше небажання влаштувати йому прийом. Йдеться не про те, щоб винести йому вирок; але ми не зобов’язані садовити його до нашого столу. Це ознака братерської шани. Мушу знати, чи вважаєте ви своїм обов’язком виявити цю шану до пана Сент-Аві?