Що спричинило цю зміну? Якась історія, чи, може, казка, котру розповів той, хто викликає найжахливіші підозри?

Сегеїр-бен-Шейх докурив свою цигарку. Чую, як він поволі ступає до свого килимка в будинку зліва від вартового.

Наш від’їзд призначено на 10 листопада. Рукопис, що його додаю до цього листа, розпочато у неділю першого і закінчено у четвер п’ятого листопада 1903 року.

Олів’є Фер’єр,

лейтенант 3-го полку спагі

У суботу, 6 червня 1903 року, монотонне життя у нашому форті Гассі-Ініфель порушили дві нерівнозначні події: надійшов лист від м-ль Сесіль де С. і кілька свіжих номерів газети Французької республіки «Журналь офісієль».

— Пан лейтенант дозволить? — спитав старший сержант Шатлен, переглядаючи газети, котрі він витяг з

бандеролі. Кивнувши головою, я поринув у читання листа м-ль де С.

«Коли цей лист дійде до Вас, — писала ця люб’язна молода дівчина, — ми з мамою, певно, вже залишимо Париж і поїдемо на село. Якщо на самоті думка про те, що я нуджуся, як і Ви, принесе Вам втіху, то можете радіти. Гран-прі вже було розіграно. Я поставила на коня, що його Ви мені порадили, і, звичайно, програла. Позавчора ми обідали в Марсіаль де ла Туш. Там був вічно молодий Еліас Шатріан. Надсилаю Вам його останню книжку, яка наробила багато галасу. Здається, що всі Марсіаль де ла Туш відтворені там, як живі. Додаю ще останні твори Бурже, Лоті й Франса, а також дві-три причепливі пісеньки, модні в кабаре. В ділянці політики кажуть, що запровадження закону про конгрегації зіткнеться з реальними труднощами. В театрах нема нічого нового. На літо я передплатила «Ілюстрасьйон». Якщо це Вас цікавить… На селі не знаєш, чим зайнятися. В перспективі та сама ідіотська гра в теніс. Тому не буде великою заслугою, якщо частіше писатиму до Вас. Звільніть мене від Ваших міркувань щодо маленького Комбемала. Я не якась там копійчана феміністка й маю повну довіру до тих, хто вважає мене гарною, зокрема до Вас. Та, зрештою, я шаленію від самої думки, що дозволила б собі з кимось з наших місцевих хлопців хоч частину тієї вільності, яку Ви, напевно, дозволяєте собі з Вашими уед-наїле [5] . Облишмо це. Часом жвава уява завдає великих прикрощів».

Коли я читав ці слова емансипованої дівчини, сердитий вигук старшого сержанта змусив мене підвести голову.

— Лейтенанте!

— Що сталося?

— От і маєш! Що діється в міністерстві! Читайте самі.

Він простяг мені «Офісієль». Я прочитав: «Рішенням від 1 травня 1903 року капітан де Сент-Аві (Андре), нестройовий, відряджається до 3-го полку спагі з призначенням його комендантом форту Гассі-Ініфель».

Обурення Шатлена досягло апогея.

— Капітан де Сент-Аві — комендант форту! Форту, якому ніколи не було чого закинути! Чи нас, отже, вважають за смітник?!

Моє здивування дорівнювало обуренню старшого сержанта. Водночас я завважив лиховісну постать цього нишпорки Гурю, як ми охрестили діловода. Він припинив писати, прислухаючись з прихованим інтересом.

— Сержанте, капітан де Сент-Аві — мій товариш, ми одного випуску, — сказав я сухо.

Шатлен уклонився й рушив до дверей. Я пішов за ним.

— Постривайте, старий, — сказав я, поплескуючи його по плечу, — не гнівайтеся. Згадайте-но, що через годину вирушаємо до оазису. Приготуйте патрони. Треба значно поліпшити щоденний раціон.

Повернувшись до бюро, я жестом випровадив Гурю і, залишившись на самоті, швидко дочитав листа м-ль де С. Потім, знову взявши «Офісієль», пробіг очима наказ міністерства про призначення у наш форт нового шефа.

Ось уже п’ять місяців я виконував обов’язки шефа, їй-право, відповідальність не обтяжувала мене, навпаки, я втішався своєю незалежністю. Можу навіть стверджувати без хвастощів, що під моїм проводом служба виконувалася краще, ніж за попередника де Сент-Аві, капітана Дієліволя. Він був сміливою людиною, цей капітан Дієліволь — вихованець старої колоніальної школи. Щоправда, мав потяг до міцних лікерів і, коли випивав, плутав усі говори й міг допитувати тубільця з племені гауса сакалавським діалектом. Ніхто так не заощаджував запасів питної води у форті, як він. Якось уранці Дієліволь готував собі абсент у товаристві старшого сержанта Шатлена, який, стежачи за рідиною в келишку капітана, з подивом завважив, що зелений лікер блідне більше, ніж завжди, від надмірної дози води. Шатлен підвів голову, відчувши, що діється щось незвичайне. Капітан Дієліволь сидів дивно випростаний і лив воду з нахиленої карафки на цукор. Він був мертвий.

Упродовж п’яти місяців після смерті цього симпатичного п’яниці, здавалося, високі інстанції не дуже турбуються про заміщення його посади. Був час, коли я навіть сподівався, що вже є рішення залишити за мною ті лрава й обов’язки, котрі я фактично успадкував. І ось це несподіване призначення…

Капітан де Сент-Аві… У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом — ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він — мій начальник!

«Хіба не все одно, цей або інший? — думав я. — У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я — людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана».

І я вийшов з канцелярії посвистуючи.

Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи [6] біля невеличкого озера, власне калюжі, посеред убогого оазису, поклавши рушниці на землю, що була вже не такою гарячою, як удень. Призахідне сонце забарвлювало в рожевий колір вузькі канали з застояною водою, якою чорні аборигени зрошували свої нужденні лани.

Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.

Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.

— Шатлене! Він здригнувся.

— Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!

— Ви, лейтенанте, мій командир, — відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.