— Ви ж не сердитесь на мене? — спитав Іван Сергійович.

— Боже мій, господи! Що ви! Я дякую, що ви мені сказали і що Олександр Іванович питав — значить, турбується про мене по-справжньому!

Адже саме з Олександром Івановичем вона так одверто говорила про своє подружнє життя, про свій шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозуміло, що він, дещо почувши, турбується про неї.

Одверто кажучи, цією «інтрижкою», як він називав, Герцен лише злегка цікавився, не надаючи цьому великого значення, адже «маленький Пассек» для нього не був якоюсь цікавою, значною особою!

Проте образ Марії для нього трохи змінився — невже ця самостійна талановита жінка могла захопитися таким хлопчиком?

Тетяни Петрівни він зовсім не виправдував. Його «корчевська кузина» зараз багатьох намагалася вплутати в свої сімейні справи і так бідкалася, що Герцен на її прохання напоумити хлопця, поговорити хоча б листовно з ним, писав їй:

«Тітонько-племіннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що ви худнете і в нудьгу впадаєте і т. ін. Велика справа своєчасно відпускати на волю дітей, рабів і все, що в неволі. Я батьківську несамовитість не приймаю за чесноти. Сидіти й гадати, що дитина в ожеледь упаде, а дитині двадцять п'ять років, — адже це безглуздя. Залиште поки на волю — переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) ні — ви нічим не допоможете... Отже, залиште цю справу, не втручайтесь, не давайте багато грошей, а скільки треба».

Читаючи ці рядки і втираючи сльози, Тетяна Петрівна раптом подумала: «На які ж він там гроші живе? У нього ж зовсім було трохи. Треба послати. Не вистачало ще, щоб він позичав або, не дай боже, брав у «Марчихи».

«Знаєте, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера з українською Шарлоттою — сідайте самі на шлюпку — побувайте в Лондоні, ви побачите — все піде як по маслу, і старовину згадаєм і нове забудемо...»

Марія все-таки постала перед ним з якоїсь невигідної сторони. Чому? Адже сам він бачив, що щастя в її шлюбі нема?

Він не бачив Саші, він поза очі склав свою думку про нього, і хоча підсміювався з матері, якийсь слід від її ламентацій лишився. Правда, він обурився вкрай, коли дізнався про наївні й дурні плани та мрії давньої подруги — одружити Сашу з його Татою!

Що з цими бабами поробиш?

Він сердився і на Марію, і на Тетяну Петрівну, і саме в цей час надійшов лист від Івана Сергійовича. Ну, що це йому стукнуло в голову про все, що він, Олександр Іванович, писав, розповісти Маркович? Хай уже жінки полюбляють такі справи, мало що він може написати другові, як чоловік чоловікові? Адже він не циркуляр писав! Олександр Іванович одразу відповів «доганою» Тургеневу.

Справді, таки «Європа» була зайнята сердечними справами Марії!

«Догана» застала Івана Сергійовича за листом Герцену. Він писав його у спокійному, навіть веселому гуморі, що останнім часом не так часто траплялось.

«Писано листа від Івана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому йдуть пункти:..»

«Пункти» повідомляли про різних авторів, про різні книги, про які запитував Олександр Іванович, про колективну пенсію для одного хлопчика, позашлюбного сина спільного знайомого, хоч не близького. Той нагло помер, лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.

Іван Сергійович одразу уявив цю маленьку безпомічну і безпорадну істоту, відчув якусь відповідальність за дитячу душу й почав серед знайомих збирати посильну допомогу, а на докори друзів, чого він втручається, він відповідав жартома, що в Європі тепер лише дві безкорисні людини — Гарібальді й він. Усе було в спокійному, ледь жартівливому тоні.

І саме в цей час прийшов лист від Герцена з «доганою».

А що ж, звичайно, Іван Сергійович одверто розповів усе Марії Олександрівні і: «Ось як це все трапилось. Ти знаєш, що я перебуваю щодо Марії Олександрівни в становищі дяді або дядька і розмовляю з нею дуже одверто...»

Саме на правах дяді або дядька. Вони бачаться майже, та ні, просто щодня. Хоча б кілька хвилин. А крім того, вона обов'язково приходить до нього в його «визначений» день — четвер — на обід. Вона приходить з професором Єшевським і цим Пассеком.

Часто з ними приходить і Олександр Порфирович Бородін. Вони разом дуже приємно й цікаво проводять час, бувають на музичних зібраннях у Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна і сидить в його кабінетику. Він уже давно переїхав з готелю у невеличку квартирку і живе «сімейно» з Полінькою, яка вже закінчила пансіон, і з її гувернанткою, розумною, тактовною старенькою англійкою miss Інніс.

Сім'я — поняття відносне, але все ж таки якась подібність сім'ї. Полінька щиро всміхається, коли приходить Марія Олександрівна, і взаємини у них прості й легкі... Зовсім не те, що в Куртавнелі... І ніяких ревнощів. Правда, при чому тут ревнощі? Полінька вже давно зрозуміла, що, на жаль, ніяка інша жінка не може стати поряд з ненависною їй madame Viardot.

...Але ж чому, чому, проте, інколи хочеться, щоб вона, Марія Олександрівна, була тут коло нього, от саме хочеться — «мати її коло себе», як сам він визначив, — щоб він відчував її присутність, говорив з нею, читав її твори, доброзичливо, але безпощадно, без найменшої знижки критикував, як, приміром, «Червонного короля», а вона б дивилась, широко відкривши свої чудесні ясні великі очі.