Літо було в роз'їзда-х ще частіших, ніж торік: Соден, Швальбах, Аахен. Нарешті, давно бажана подорож з Іваном Сергійовичем по Рейну. Тільки вдвох. Дуже добре, що тільки вдвох. Треба було відпочити не тільки від докірливих поглядів Опанаса, а й від розпачливих закоханих очей Саші. Так, розпачливих. Ніде правди діти, він приїздив у Швейцарію, він приїздив тоді в Париж, сказавши матері, що їде з товаришами по Рейну. Він страждав, тинявся за нею, і вона вже звикла до цього, але вона не наважувалася, ще не наважувалася переступити поставлену самій собі межу. Він терзався, що вона заїздила в Аахен до хворого Макарова, що в Гейдельберзі вона часто, бувала з студентами-поляками і один з них щось дуже нагадував його самого, той завжди намагався зустрінутись на дорозі, набивався виконувати різні дрібні доручення, зітхав, вартував коло Гофманового дому, і інші юнаки-поляки глузували з нього. Що міг сказати на це все Саша? А зараз вона поїхала по Рейну. Ні, він не ревнував, він вірив, знав, що з іншими вона ще дальша, ніж із ним. Він терзався, що він не з нею. Він без неї не міг! Усі заняття, по суті, були залишені, запущені, він байдужісінько вигадував щось матері, поки це вже так не в'язалося з правдою, що обом стало непереливки, і вперше між матір'ю і сином вибухла важка сцена. Він ще не знав, що мати всім пише, щоб вплинули на нього, усіх просить втрутитися.

Марія була рада, що поїхала сама з Тургенєвим — хоч трохи відпочити від цих заплутаних украй стосунків. Мимоволі вона починала відчувати відповідальність за Сашу! Перед Сашею! Жаліла його дужче, ніж Опанаса! Хіба Опанас коли любив її так божевільне?

Певне, й Іван Сергійович відпочивав у цій подорожі. Принаймні в листах він згадував, як було добре, і писав Марії, що обов'язково, обов'язково у серпні вона мусить, повинна, зобов'язана приїхати в Англію на острів Уайт, де будуть Олександр Іванович з родиною, Анненков, Макаров, він, Тургенев, і він «вік не простить, якщо вона не приїде». Потім посипалися листи-запрошення від Герцена. Вона була певна, що поїде.

Трохи непокоїло в листах Олександра Івановича, що і Тетяна Петрівна «з дітьми збирається також». Марія не могла вирішити — це буде добре чи погано. Але що сама поїде, в цьому була певна. Візьме Богдасика і поїде.

А Опанас Васильович — як схоче. Мабуть, сидітиме в Гейдельберзі. Проте як схоче.

Дивні у них були взаємини, у Марії і Опанаса Васильовича. Вони майже не бували тепер удвох, їх зв'язували матеріальні клопоти, турботи про Богдасика, але ж турбувалась і влаштовувала все вона, і гроші одержувала вона, а коли не одержувала своєчасно — позичала вона.

Ні на Уайт Опанас не збирався.

Але в передостанній день усе повернулось так, що і вона не поїхала. Івану Сергійовичу і Макарову виставила причину — нема грошей.

Обидва обурювались. Адже пропонували — хай лише приїде, більше їй нічого ніщо не коштуватиме. У Герцена кілька зайвих кімнат на Вентнорі, куди і Тургенева, і Марію запрошував. Та й сам Тургенев найняв дачу з зайвими кімнатами. До чого всім хотілося, щоб приїхала Марія Олександрівна! Щоб хоч кілька днів провести разом у такому доброму товаристві! Летіли листи, телеграми, в листах малювалися плани острівця, узбережжя, перераховувалися всілякі спокуси — головне — таке товариство! Тургенев хотів з усіма обговорити й підготувати якийсь проект загальної грамотності в Росії.-А скільки б читали! (І досі шкода, що не поїхала!) Невже не вистачило б на квиток? Тільки б на квиток! Страшенно чекали й умовляли!

А вона не приїхала.

У неї вистачило б грошей і без того, щоб їхати на їхній кошт! Вона навіть уже повідомила знайомим свою тимчасову адресу в Англії. Але напередодні від'їзду, так, напередодні, виникла, ні, вибухнула перша розмова між нею і Сашиною матір'ю, Тетяною Петрівною.

Вони дивились в очі одна одній, кожній з них було незрозуміло, що говорить інша, наче вони розмовляли різними мовами, і кожна вважала себе правою.

Хіба вона не права, мати? Її син, її хлопчик, такий правдивий, такий уважний, такий ще невинний — раптом змінився, пустився берега, тому що вона, вона, літня заміжня жінка, спокушає його, дозволяє залицятися до себе, незважаючи на сім'ю, чудового дбайливого чоловіка (як усе відразу змінилось!).

— Тетяно Петрівно, — перебила її Марія, глянувши гордо і незалежно, — моя сім'я нікого не обходить. У свої справи я нікому не дозволю втручатися.

— А мій син, його щастя — це мене не обходить? — сплеснула руками Тетяна Петрівна. — Ви самі мати. Хіба доля вашого сина вам щось стороннє, його щастя?

— Ви так глибоко переконані, що знаєте, в чому його щастя? — спитала серйозно Марія.

Їй здавалось, вона-то знала напевне, в чому його щастя!

Але ж вона вагалась, не насмілювалась, боялась. Вона знала, яким би він був неймовірно щасливим з нею, тільки з нею.

Але вона сама не мала рішучості, сміливості і весь час мучилась, що через неї він страждає, через неї не може ні до чого взятися, тільки в ній бачить порятунок і єдиний сенс життя, а от їй кажуть, що вона — його нещастя.

Вже не кажучи про неї саму — справді, яке кому діло до неї, — щаслива вона чи нещаслива? Хіба вона скаржилась Тетяні Петрівні?

Вона й не знала, що колись ця сама Тетяна Петрівна аж надто жаліла її і всім доводила, як не розуміє і пригнічує егоїстичний, прискіпливий чоловік таку художню натуру. На щастя, Марія про те не знала. Але втручання в її особисте життя обурило її. І це було помилкою Тетяни Петрівни, яка гадала поговорити «душевно» як жінка з жінкою, але, побачивши Марію, вона вже не володіла собою і відразу взяла невірний тон, і Марія Олександрівна — «приємна, мила, чула», — якими тільки епітетами не нагороджувала її раніше Тетяна Петрівна, — зараз дивилась на неї холодними, чужими очима, вуста були гордо стулені. Боже мій, як їй, Марусі, зараз було насправді боляче, гірко, соромно, адже вона сама так картала себе наодинці, не знала, що робити, і власне — відкинути цю свою любов, першу справжню любов — це було б самопожертвою!

Їй хвилинами хотілося обняти стару і говорити як з матір'ю, може, виплакатись на її плечі, але та ображала її, в такому невигідному світлі виставляла і Сашу — якимось безпорадним недоумком, хлопчиськом — і розпалювалась все дужче й дужче, і несподівано, на такій же високій ноті від докорів переходила до жалісливих просьб:

— Обіцяйте, обіцяйте мені залишити мого сина! Цього вже Марія не могла витримати і гордо сказала:

— Ваш син — доросла людина. Ми самі розберемося в наших взаєминах, — вклонилася і пішла.