Богдась привітався з почуттям власної гідності — певне, також одразу вирішив довести, що він статечний козак з України. Пройшли у велику вітальню.

Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кілька місяців за кордоном так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навіть сувора, стриманість з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався тільки в колі близьких друзів, вона розповідала про подорож, про те, як замість Лондона вони опинились спочатку в царстві непроглядних туманів, у якомусь завороженому світі, і про приголомшливе враження від самого Лондона, коли він, нарешті, здобрів і ледь прояснився. Але поки що у жодного англійця вона не помітила навіть усмішки.

— І навіть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцію! — підхопив Герцен.

— Така самовпевненість і чемність, — мовила Марія, — що навіть ніяково стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якісь непохитні правила поведінки. Певне, тут важко жити?

Спитала і схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцеві за межі Російської імперії?

Ніякісінької зверхності, ніякісінького тону «метра», а щось студентське, молоде і в рухах, і в усій поведінці, і, головне, ніякісінької навмисності і пози не було в господаря. Герцен одверто радіє, що приїхали люди з батьківщини, культурні, прогресивні, з -якими можна розмовляти.

Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впізнали по портретах на «Колоколе» — русява борода, сумний погляд світлих очей, меланхолійна приязна усмішка, але щось хворобливе в усій великій постаті. «А справді, він схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього трохи писав, тільки він наче хворий», — майнуло у Марії.

Герцен, з якоюсь ніжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив з гостями.

«Він схожий на свої вірші», — подумала Марія. Ще дівчинкою на канікулах у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик «Старий дім». А про бойові статті в «Колоколе» коли б не знала напевне, то й не повірила б, що це він писав. От Герцен — увесь такий, як його твори, як він у своїх творах — наче кожну річ, кожне явище бачить з усіх сторін і наскрізь, і все, все його цікавить, що тільки стосується життя і людей, і все зв'язане між собою — і життя всіх людей і країн, і наука, і література, і мистецтво, і боротьба...

У залу вийшла ще досить молода жінка з малою дівчинкою на руках.

— Пані Огарьова, Наталя Олексіївна! — представив її Герцен. Огарьов, сидячи в затишному великому кріслі в кутку вітальні, не поворухнувся, а зірка Марія перехопила швидкий погляд Олександра Івановича на «пані Огарьову» — неспокійний, запитливий.

Наталя Олексіївна навіть вимучити не могла усмішки на тонких блідих губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мігрень чи що, до якої звикла і навіть не помічала, коли вона відпускала, проходила, а вираз обличчя по звичці лишався той самий. Дівчинка, навпаки, була весела, здоровенька, розумненька. Вона забелькотіла: «Дядя! Дядя!», простягнувши рученята до Герцена, потім, помітивши Огарьова, закричала: «Папа Ага!» І той, прояснівши радісною посмішкою, що так лишила його обличчю, хотів взяти її на руки, але мати не дала.

Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера виникла одразу з приходом Наталі Олексіївни. Це влучно використав Опанас Васильович, який і при знайомстві з великою шанобливістю поцілував руку Наталі Олексіївни, а згодом сказав комплімент з приводу такої жвавої, м-илої донечки, співчутливо зауважив, як важко матері, «поки дитинча стане на ноги, але ж потім, коли скрізь бігає і всім цікавиться, стає ще важче». Як важливо сказати, хоча всім відомі істини, відповідним чулим тоном! Він заволодів її увагою, і це було дуже до речі.

— Вам, певне, не дають спокою ваші співвітчизники, — мовив він, звертаючись до Наталі Олексіївни, — кожен приїжджий не уявляє собі, як можна бути за кордоном і не завітати в Лондон до «Колокола»!

— Ох, — тільки зітхнула Наталя Олексіївна, — інколи я почуваю себе гідом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статті для «Колокола» і «Полярной звезды», як живуть видавці...

Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну відповідь, оживився ще більше і на радість Марусі повернув усе інакше, але не заперечуючи Наталі Олексіївні.

— Не уявляєте, як це насправді трудно, але в той же час приємно, радісно! Перші роки я відчував таку самотність, відірваність від старих друзів, відчуженість. Та з приїздом Огарьова, початком нашої «вольної» друкарні, все почало мінятися і врешті набуло такого розмаху, масштабів, що ми й не гадали. Нам відомо, посол Кисельов просто питає кожного, хто при-ходить до нього з росіян: «А коли в Фулем?» Тобто до нас, наче це само собою зрозуміло, що до нас росіяни обов'язково завітають. Нещодавно приїхав один гвардії полковник. Я й досі не розумію, що у нього спільного з нами, з нашими ідеями, з нашою пропагандою. От він прийшов і одрапортував по-гвардійському: «Будучи в Лондоні, вважав своїм обов'язком представитися». Ну, я одразу прийняв і позу, і тон генерала.

Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито і враз закотився своїм надзвичайним молодим сміхом. Неможливо було також не засміятися.

— Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, — з почуттям мовила Марія, — хай нічого спільного в думках, але, значить, він відчував цю потребу і потім замислиться!

— Коли це не просто для моди або похвальби, — вставила Наталя Олексіївна. — Адже й таких трапляється багато.

— Врешті, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два дні на тиждень, від третьої години, — вів далі Герцен, — інакше неможливо було б працювати. Ми ж одержуємо сотні листів з Росії з усіх кутків, люди відчули, що можуть вільно висловитись. Нам належить лише думка стати паламарями, самий труд — калатати, дзвонити, а звуки — вони ж линуть з батьківщини, з Росії, і там чекають від нас найщирішої правди. Адже хіба ми самі з Огарьовим спромоглися б на такий дзвін?