Він швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашуні! Звичайно, Сашуні. А хто ж прийме його беззаперечно? Що їй лишається робити?

Доведеться, правда, вислухати тисячі дурних сентенцій, тисячі пліток про «божество мовчуще», а може, й не пліток, у жінок очі зіркі, та й самі по собі судять.

Цей раптовий від'їзд виглядатиме цілком пристойно. Вдвох з Сашунею вони поїдуть на Кавказ. Обом треба там лікуватися.

Він здав телеграму. Повернувся. Сів у крісло зовсім знесилений і виснажений.

Згадав рядки, які писав колись хуторянській панночці і, трохи перефразувавши, казав тоді, на вечірці, Марії Олександрівні:

— Знайте, що під моєю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем невгасимим палає. Як дійде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на світі, ви собі подумайте: «Не вмер він, як мруть люди, — він згорів мовчки».

Але він знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить і його ображене почуття до Марії. Навпаки — образа і жадоба помсти загаласує не тільки на далеку відстань, а й на довгі роки...

Досить було йому сказати дружині: «З чого це люди взяли, що московка так мову опанувала, що сама ці оповідання написала? Чоловік писав. Я правив. Ти ж бачила як».

— І з чого ви взяли, — сказала знайомим, скрививши губи, Олександра Михайлівна Куліш — вона ж письменниця Ганна Барвінок, — що ця кацапка, московка сама оповідання написала? Її чоловік писав, а мій чоловік правив. Я сама бачила.

Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марія нічого не знала.

Вона раділа, що розминулась з Кулішем.

4

...И ведаю, мне будут наслажденья

Меж горестен, забот и треволненья.

О. Пушкін

«Поїду до Дрездена — і край!» Отак вона-тоді в каретці сказала Івану Сергійовичу, коли бідкалася про Куліша, а він зовсім просто заспокоїв: «Поїдете до Дрездена — і все».

Зараз і самій було дивно, що надавала усьому тому такого значення. Згадала, як у дитинстві вчили її, як кожну дівчинку, вишивати й в'язати. Раптом молодші почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки — сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.

Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нікому не потрібні серветки, якісь накидки, набридлі комірці та нарукавнички, що горами лежали в комоді.

Оце й зараз сиділа б і розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б переплутаний, де-не-де скріплений клубочок незрозумілих, не потрібних їй взаємин з цим химерним самолюбом Кулішем.

А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а ідеально чистій їдальні пана і пані Рейхелів і прислухається до жвавої розмови Адольфа Реихеля і Івана Сергійовича.

— Так, так, ви саме, певне, були в дорозі і ще не прочитали в газеті, — каже Рейхель. — Двадцять дев'ятого квітня Австрія оголосила Італії війну.

— Цього слід було чекати, — киває головою Тургенев.

— Усім, хто стежить за європейськими подіями, відомі слова Меттерніха: «Італія — це лише географічне поняття». Він хоче довести, що Італії нема як держави, і Гарібальді, незважаючи на всі свої незгоди з Кавуром, який, звичайно, в єднанні з Віктором Еммануїлом і Наполеоном домовився про спільні дії, республіканець Гарібальді тепер заявив: «Насамперед треба очистити італійську територію від австрійців, а там видно буде!» Гарібальді збирає свої одчайдушні загони для визволення Італії від австрійців.

— От хто може захопити навіть таких старих, як я, так це Гарібальді, — мовив Тургенев. — Нічого б я не хотів так зараз, як опинитись хоча б на місяць в Італії, на власні очі усе побачити!

— Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матеріал для ваших майбутніх творів! Між іншим, кажуть, багато молоді — поляків і навіть росіян — пробирається туди, в загони Гарібальді, різними шляхами, і через наш Гейдельберг також. А у вас інша мета: лише спостерігача-мандрівника, відомого письменника, вам шлях всюди відкритий, — сказав Рейхель.

— Проте в такій ситуації навіть моя стареча холодна кров, певне, не витримала б, — добродушно усміхнувся Тургенев. — Раптом я також закричав би: «Evviva ' Гарібальді!» А тебе б за це різками з кількох сторін. Молодому це нічого — тільки кров полірує, а старому навіть-символічні різки — вже не те... Як один мужик сусіднього поміщика, якого «по-батьківськи» хазяїн на стайні покарав, мені казав: «Воно не те щоб боляче, а перед бабою соромно». Ну, та вам наші порядки незрозумілі, от тому душа й радіє, коли десь повіє вільним вітром.