Стариганчик усе зрозумів, і хоча вони не торгувалися, він назвав зовсім маленьку суму. Адже мало хто з іноземців з таким захватом роздивлялися б цю гравюру! До лір, які витягла молода русява синьйора, ще додалась така приязна чарівна усмішка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки подарував би їй і портрет, і книгу. Він довго дивився вслід щасливій парі.

— Це чудесно, що міланці поставлять йому пам'ятник, і я розумію тебе. Я б хотіла, щоб своїм проектом тюрмознавства — як я не люблю цього слова — ти також зробив переворот у всій науці права й криміналістики і щоб ти не схитнувся, відстоюючи свій проект, не злякався боротьби, як і твій бог.

Вона глянула на нього — стрункого, гарного, з відблиском такого щастя в очах!

Він став працювати, але хіба це та праця, до якої вона звикла про яку можна мріяти? І хіба всім дано силу волі, пристрасть у роботі і переконаннях?

Обоє дивляться на портрет Чезаре Беккаріа. Цікаво, він схожий, цей галантний чоловік XVII сторіччя, на справжнього «батька юриспруденції»?

— А знаєш, за що я особливо люблю його? — питає Саша.

— За що ж?

— За те, що коли він мав можливість чудесно влаштуватися в Парижі, зривати лаври і користуватися успіхом при дворі, він злякався, що його міланська коханка від нього відвикне, махнув рукою на всі вигоди і повернувся до неї. Правда, це цілком поіталійськи? Любов над усе! За це він мені ще дорожчий! — розсміявся Саша. — У цьому найдужче я хочу бути його учнем і послідовником.

— Але ж він відстояв попри всі свої інтимні справи і нові закони. — Марії хотілося сказати це серйозно, переконливо — та що поробиш, вона була щаслива від Сашиних слів.

«О, славетний Чезаре Беккаріа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу проти смертної кари, а я — за те, що любов коханки для тебе була важливішою за кар'єру, становище, матеріальні блага!»

Вони лишали Італію. Хіба вони могли тепер, після Італії, розлучитися?

Вона знала — на неї чекали на батьківщині, на неї чекав Опанас. Але хіба вона могла тепер жити з Опанасом, як жінка з чоловіком? Краще не думати про це...

Та в жодному листі Опанасові вона не писала останнього слова. Уявлявся Опанас, і його було шкода, та нічого вже вона не могла поробити, крім того, що ніколи не згадувала Саші в своїх листах, їй страшно було замислюватись і щось остаточно вирішувати, і, як за соломинку, вона хапалась... за борги.

Так, так, хіба може вона зараз повернутися, коли в неї ще стільки несплачених боргів?! Їй треба конче поїхати до Парижа там спокійно закінчити (почати й закінчити!) великий роман, який вона замислила — «Записки дячка» — про попівство, монастирі, релігійну облуду. О, в неї багато спостережень з дитинства, а тут в Римі, в Неаполі, так близько зіткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповідь про падре Гавацці, з другого, вона відчула поштовх. Вона повинна написати цей роман.

Вона закінчує (це вже насправді закінчує) повість про трьох сестер, частину якої вже надіслала Добролюбову і Чернишевському. Роботи невпрогорт Усе спокійно вона може закінчити лише в Парижі. Не можна ж без копійки, з несплаченими боргами, з незакінченими творами повертатися до Петербурга? Звичайно, їй треба одразу до Петербурга — побувати в усіх редакціях, в «Современнике», де на неї чекають не тільки Добролюбов, а й Некрасов і Чернишевський. Всі вони вважають її «своєю» Чернишевський клопочеться про видання її творів, як ще ніхто не клопотався.

Саші треба в Парижі завершити свій проект. Вона допоможе йому. Вона заприсяглася сама перед собою, що він це зробить. Невідомо, як буде далі. Але саме за це Тетяна Петрівна не матиме права їй дорікнути.

Тетяна Петрівна. Мати Чом вони не змогли зрозуміти одна одну?

Нема в неї зла й капелиночки проти Сашиної матері, цю збір ку російських оповідань, що вийде незабаром, вона присвячує їй. Там так і стоятиме — «Посвящается Т. П. Пассек». Адже вона Сашина мати. А як буде в неї самої з Богдасем?

Поки що і для нього найкраще і найрозумніше продовжувати навчання в паризькому пансіоні. Це вже Опанас повинен зро зуміти.

...А там видно буде.

Коли вона пише Опанасові, їй самій здається, що от тільки розв'яжуться ці побутові справи — вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.

Вона обіцяла Богдасеві написати про славного Кармеля Інколи, правда, останнім часом дуже рідко, коли вона сидить біля сина увечері, вона вигадує різні казки, їй хочеться все записати так, як розповідає. Ще й інші. Адже і Тарасові Григоровичу вона це обіцяла.

Через Швейцарію вони повертались до Парижа.

Це був кінець чи початок?

ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ

1

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

Оці два рядки весь час спадали на думку, крутилися в голові з тої миті, коли замість чорних, погнилих, як трухляві гриби, хижок замаяли в зелені перші біленькі хатки. Густі, таємничі, як у казках, ялинкові, а потім соснові дебрі й хащі змінилися на ласкаві, м'які краєвиди, що голубили очі, заспокоювали душу — гаї, луки, сині річки, білі хатки то на узгір'ях, то в долині. «Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні...»