Ну, що вона вигадує?!

Ні, справді, от була ж вона знову хвора, тут, в Італії, не дуже, але коли б дуже захворіла, смертельно, тільки одному Іллі Петровичу могла б довірити свого Богдася, як довірила Митю, молодшого братика. «Хіба Опанас може щось влаштувати, подбати?» — з гіркотою подумала вона. На нього не було зла. Хіба вона винна, що й любові не було? А з спільного життя нічого не вийшло. Що він там розповів Іллі Петровичу? Певне, що незабаром повернуться і вона з Богдасиком... Ілля Петрович пише, що Опанас найняв для них квартирку у Стародубі. Опанаса Васильовича зарахували незмінним членом мирових з'їздів Чернігівської губернії від Глухівського, Новгород-Сіверського та Стародубського повітів. Слава богові, буде при ділі.

А квартира для неї найнята в Стародубі... Сумно. Що вона робитиме? Де житиме? Стародуб?

Від листів Тургенева теж сумно, і навіть вони дратують її. Спочатку лає, як завжди, за її коротенькі записки, за те, що «...ані слівця про те, куди Ви гадаєте їхати з Рима і де гадаєте провести літо — чи повернетесь до Парижа за Вашими речами, що роблять Ваші супутники, чи є у Вас ще супутники і т. ін. Справді, мені слід у помсту Вам написати листа у Вашому дусі — Ви б дізнались, як це приємно...»

Вона всміхається. Він почав щось надто часто дорікати їй. «Проте і в Вашій записочці є хороше слово. Ви пишите, що віддані мені назавжди. Це багато означає...»

Так, вона писала: «Ви пишете, що Ви мені віддані, і завжди будете. Напевне, я Вам більше, ніж Ви мені, а що вже назавжди, так назавжди».

Погано, коли друзі починають вимірювати відданість, вірність і т. ін. Це трапляється, коли дружба вже дає якусь тріщину, а в останніх листах і Марії, і Івана Сергійовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.

...Оцей лист його теж одвертіший, ніж інші його листи щодо почуттів. «Що я Вам відданий — це без сумніву, але, крім цього почуття, в мене є інше, досить дивне, яке інколи примушує мене бажати Вас мати коло себе, як у моїй маленькій паризькій кімнаті — пам'ятаєте?»

«Який кострубатий зворот, не властивий Івану Сергійовичу з його гарною еластичною мовою», — подумала Марія.

«Коли мені спадають на думку наші тодішні бесіди — я не можу не визнати, що Ви — предивна істота і що Вас зрозуміти дуже важко. Принаймні мені досі не ясно, як зрозуміти все, що було, під яку рубрику все це віднести? При побаченні (коли і де воно буде — зовсім невідомо), я Вам скажу, на якому припущенні я зупинився — як на вірогідному — хоча й такому, що мало мені лестить».

«Напевне, вірогідному, — подумала усміхнувшись Марія. — Коли й дозволяла інколи себе поцілувати або трошки міцніше сбняти, то зовсім не з якихось там почуттів кохання, а тільки від 'дружньої ніжності й небажання образити друга. Він точно зрозумів, бо ще й додав — «старого»...

Проте, як Добролюбов не розвінчував його, їй не хотілося гу; бити цієї дружби, теплих взаємин, хоча він і переставав уже бути таким беззаперечним авторитетом.

Іван Сергійович пише ще докладно про свої наміри й плани, що новий роман закінчує, і що влаштовує свої взаємини з селянами. Все-таки добре скоріше побачитись і саме про це най; більше розпитати! Він заводить школу. Потім поїде до Бадена, де на нього чекатиме Полінька, а потім — Париж. «Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повідомили мені свої плани. Але ж Ви не залежите від себе... а від чого й від кого Ви залежите — це для ~. мене таємниця». Невже для нього таємниця?

Власне, і вона не знає, від чого залежатимуть її плани. Навіщо він пише про весну вдома?..

«Тут весна дуже запізнилась — і раптом спалахнула, як порох, всілякою зеленню, квітами і травами! Цього за кордоном не 'побачиш».

Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навесні в Римі і в Неаполі — вдвох із Сашею! Бідний Іван Сергійович! «...та кепсько тинятися стариком з якимось окисленим серцем у грудях — під цими золотими липами... Що поробиш! Незабаром ще гірше буде».

Цьому вона не йме віри — адже він закінчує новий роман! А про старість — він завжди говорить! Лист закінчено і з докором, і з ніжністю. «Прощавайте — постарайтесь написати трохи більше до ладу — на ту ж адресу, зрозуміло. Тисну Вам руку — і роблю ще щось, на що Ви ніколи не відповідали». Вона сміється — ну, що ж, хай поцілує!

«Поцілуйте Богдася, про якого Ви мені ані слівця не сказали — і поклоніться — якщо є кому кланятися.

Ваш Ів. Тургенев».

«Поклонитися» є кому.

Он він — стукає вже в двері! А невже вона ні слівця не написала про Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Ліппі, щось старанно виводить на папері.

Богдась із захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу — українській, російській, французькій та італійській, і важко навіть було б сказати, з якої мови слів було більше.

Бідний Дорошенко хитатиме докірливо головою - хлоп'я поплутало всі мови!

Богдась старанно надписує картку — «Гарібальді». Він пише, що в гарібальдійських загонах є хлопчики, яким по дванадцять років, це йому розповідали хлоп'ята в Римі, а йому вже скоро мине десятий рік, і він також буде гарібальдійцем, тільки козацьким. Він дружить з багатьма італійськими хлопчиками. Богдась зітхає і замислюється. Добре було б написати дядькові Ількові, як у перші дні приїзду до Рима він відстав від мами, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського. Спочатку пішов сам і набрів на фонтан Треві, це зветься фонтан, а насправді величезна стіна, ні, навіть якийсь будинок з усякими водяними богами, і звідусюди там фонтанами ллється вода, і він уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв і дивився; і там було багато людей, і ніхто на нього не звертав уваги, і багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз він схаменувся, згадав про маму і трошки злякався, що не знайде її в Римі. Адже Рим такий великий і дивний, не схожий ні на яке інше місто. Богдась, правда, знав, що обідають вони в остерії Лепре, але ж як до неї дістатись?