Палажка (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?

Лучицька (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу...

Палажка (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.

Лучицька. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...

Палажка. Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, - в тім і порада!

Лучицька. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!

Палажка. Свят, свят! Що ти?

Лучицька. Зрада, зрада!

Палажка. Яка? Кому?

Лучицька. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою... і я хитаюсь, хитаюсь уже...

Палажка (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб - то світова річ; святе вінчання - од бога... То ж оті твої кіятри - од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!

Лучицька. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...

Палажка. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина - і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, - утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, - я ж тебе так люблю, - залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано... і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще тобі раю?

Лучицька (лама руки). Няню, не спокушайте мене...

Палажка. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.

Лучицька (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована... (Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).

Лучицька і Квітка.

Лучицька (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?

Квітка. Я.

Лучицька (важко дише). А як я просила, благала...

Квітка. Над силу...

Лучицька. А мені б то за жарт??

Квітка. За що ж? Нащо ж?

Лучицька. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...

Квітка. Стійте, не женіть мене...

Лучицька (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!

Квітка (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...

Лучицька. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...

Квітка (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!

Лучицька. Ви знову...

Квітка. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте... несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас - темрява... Я не здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Лучицька (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз... Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи...

Квітка. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... і постерегти не зміг, що в польовій квіточці - всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!

Лучицька. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло... А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!

Квітка. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.

Лучицька. Я не караю вас, я не серджусь... я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити... Я себе не тямила, дитиною була.

Квітка. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..