Стала йти помаліше.

Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці поміркував, що вона втомлена.

– Ти втомилася, - сказав, - не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.

– Правда, - відповіла втомлена. Він раптом почав іти зовсім помалу.

– Ти так красно говориш по-нашому, - почав оп’ять.

– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.

Притиснула обидві руки до висків.

Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь.

Обоє спустили очі.

Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?

Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.

Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.

– Ти боїшся?
– запитав змішано.

– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.

– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?

– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.

– Чому воно так?

– Не знаю… не знаю… по правді…

– Що ти тут робиш?

– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?

Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.

Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.

– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…- сказав чудно здивованим тоном.

Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.

Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені, їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.

– Незабаром зайде сонце за гори, - перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.

– Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.

Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.

– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

– Се ходить, як би мало душу, - сказав.
– Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася.

– Ти не знаєш, хто я?

– Ні.

– Але ж ти мене видів… нагадай собі!

– Я тебе ніколи не видів!

– Нагадай собі.

– Але ж кажу тобі!

– По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

– Не знаю…- сказав протяжне й зачудовано.
– Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.

Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.

– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!

– Ти знов смієшся з мене!

– Ні.

– То хто ж ти?

– Що се тебе обходить? А втім, - додала раптом з меланхолійним усміхом, - я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.

– Багачка й не мас щастя?
– сказав недовірливо й засміявся.
– Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…- сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице.

– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

– До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

– Ти!
– промовив нараз дрижачим голосом.

– Що таке?
– відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.

– Ти красна, - сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.