– Ти з долини, з міста?

– Аякже.

– Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх не потрібно.

– Чому би не мешкати й вам у великих домах?
– спитала.

– Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!

– Оце місто в долині дуже мале, - запримітила вона, повчаючи, - є сто раз іще більші міста.

Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.

– Пані!

– Не кажи мені «пані»; я не віддана.

– У тебе нема пана?

Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.

– Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника!

Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.

– Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.

І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.

Вона весь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.

– Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!

– Треба тобі розуміти справу, чоловіче, - сказала поважно.

– Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині!
– відповів.

– Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки - серце, їх гадки - голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.

Він сплюнув далеко крізь зуби.

– Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурлутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!

– Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, - сказала.

– Ого!
– заперечив.

– Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!

Його очі блиснули.

– Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!

– Іноді воно так, але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.

– Що я знаю?
– сказав.
– Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!

– Певне; на те нема ради.

– А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана? Поглянув на неї злорадно.

– Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.

– Саме так, як я дівчата в селі, - виговорив гордо й більше мовби сам до себе.
– І я багач: наші люди кажуть «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.

Вона засміялася.

Він гнівно наморщив чоло.

– Чого ти все смієшся?

– Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся.

– Се правда, - сказав, - як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.

– А з мене ти б также сміявся?
– запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.

– З тебе?

Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи.

– Е! Воно так не йде, - сказав.

– Чому ні?

– Не знаю… але ти така… така…

– Яка я?
– запитала поважно.

– Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…

Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…

Мовчки йшли якийсь час далі.

Вій був гарний і кріпко збудований, І вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.

Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй - сама не знала, чому - нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»

В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї масто тужне бажання, потреба - відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім - сміливий.