— Підійди до мене, Юлішко!

Дівчина ступила крок. Правою рукою вона все ще тримала портьєру, так ніби не важилася скинути останній покров.

С. Вулф дивився на неї досвідченим оком, і голе дівоче тіло навело його на інші роздуми. Хоч Юлішка ще не мала й сімнадцяти років, вона вже була маленька жінка. Стегна її виявилися ширші, ніж можна було подумати, коли вона стояла одягнена. Вона мала круглі, немов мініатюрні колони, ноги й невеличкі тугі перса. Шкіра в неї була смаглява. Дівчина здавалася виліпленою з землі й висушеною на сонці.

— Ти вмієш танцювати? — спитав С. Вулф.

— Ні, сер!

— Хіба ти ніколи не танцювала, коли у вас збирали виноград?

— Танцювала, сер!

— Чардаш?

— Так, сер!

— Потанцюй чардаш!

Юлішка розгублено озирнулася. Потім пішла танцювати — більше зі страху, ніж заради великих грошей. Вона незграбно переставляла ноги й розмахувала руками. Роздягнена, дівчина не знала, що робити зі своїм тілом. Вона тупцяла так, немов ступала по битому склу. Очі в неї були сповнені сліз, щоки палали від сорому. Ох, оці ноги, оці її не зовсім чисті ноги! Куди б їх сховати?..

Юлішка була прекрасна. Вже багато років С. Вулф не бачив такої зворушливої сором'язливості. Він дивився на неї і не міг надивитися.

— Танцюй, Юлішко!

І Юлішка, відкинувши назад голову, незграбно підіймала руки й ноги, а сльози капали їй на груди. Потім дівчина стала; вона вся тремтіла.

— Чого ти боїшся, Юлішко?

— Я не боюся, сер!

— Тоді підійди ближче!

Юлішка ступила ближче. «Тепер він це зробить!» — подумала вона й згадала про гроші.

Але С. Вулф цього не зробив. Він посадив її до себе на коліна.

— Не бійся, подивися на мене!

Вона звела на нього трепетний, палючий погляд. С. Вулф поцілував її в щоку. Він пригорнув її до себе в пориві батьківського почуття ніжності, і на очі йому набігли сльози.

— Що ти збираєшся тут, у Нью-Йорку, робити?

— Не знаю.

— Хто тебе сюди привіз?

— Брат. Але він поїхав на Захід.

— І що ж ти тепер робиш?

— Співаю з Дьюлою.

— Покинь Дьюлу й більше з ним не співай. Він негідник. Та ти й зовсім не вмієш співати!

— Так, сер.

— Я дам тобі грошей, а ти зробиш так, як я тобі скажу?

— Добре, сер!

— Гаразд. Вивчи англійську мову. Купи собі просту гарну одежу й наймися десь продавщицею. Слухай уважно, що я тобі скажу. Я дам тобі дві тисячі доларів — ти гарно танцювала. Їх вистачить тобі на три роки. Запишися на які-небудь вечірні курси. Вивчи бухгалтерію, стенографію і машинопис. Все інше влаштується саме собою. Ти так зробиш?

— Так, сер! — відповіла Юлішка злякано, бо С. Вулф здався їй страшним. Вона чула, що в Нью-Йорку часто вбивають молодих дівчат.

— Одягнися!

І С. Вулф простяг дівчині цілу пачку банкнот.

Але дівчина не важилася їх брати. «Як тільки я візьму гроші, він мене вб'є»,— думала вона.

— Бери! — сказав усміхаючись С. Вулф.— Мені гроші більш не потрібні — завтра рівно о шостій вечора мене вже не буде живого.

Юлішка здригнулася.

С. Вулф нервово засміявся.

— На ось іще два долари. Візьми перше таксі, яке трапиться, і їдь додому. Віддай Дьюлі сто доларів і скажи, що більше я тобі не дав. І нікому не признавайся, що маєш гроші! Найголовніше в цьому світі — мати гроші, але щоб ніхто про це не знав! Та бери ж! — І він тицьнув їй у руку банкноти.

Юлішка пішла, не подякувавши.

С. Вулф зостався сам, обличчя його враз осунулось.

— Дурне дівчисько! — пробурмотів він.— Однаково пропаде!

С. Вулф уже пошкодував, що дав Юлішці гроші. Він викурив сигару, випив чарку коньяку й заходив туди-сюди по кімнаті. Тоді повмикав усі лампочки — він не міг терпіти сутінків. Потім зупинився перед лакованою японською шафкою і відчинив її. В шафці було повно пасом кіс — білявих, золотистих, рудих жіночих кіс. На кожному пасмі був ярлик, як на пляшечках з ліками. І стояла дата. Вулф подивився на цю павідь волосся й відразливо засміявся. Жінок він зневажав і ненавидів — як усі чоловіки, що мають справу переважно з продажними жінками.

Одначе власний сміх збентежив його. Це був ніби чийсь чужий сміх, який йому доводилося десь чути. Потім С. Вулф пригадав, що так сміявся його дядько, точнісінько так, і того дядька він не любив найбільше в світі. Дивно.

І знов С. Вулф заходив по кімнаті. Але стіни й меблі чимдалі розпливалися, втрачали обриси. Кімната більшала, порожніла. Самотність стала йому нестерпною, і він поїхав до клубу. Була третя година ночі.

На вулиці — жодної живої душі. Тільки через три будинки стояв автомобіль, у якому щось поламалося, і шофер порався біля двигуна. Та тільки-но Вулф рушив, автомобіль поїхав услід за ним. Вулф гірко всміхнувся. Шпигуни Аллана?