«Я не повинен продавати! — сказав він собі.— Як тільки поїзд зупиниться, я пошлю телеграму. Чому в цих провінціалів немає в поїзді телефону? Якщо я зараз усе продам, мені кінець. Хіба що олово дасть усі сорок відсотків, а це неможливо! Я мушу поставити на карту все, це останній шанс!»

Він говорив по-угорському! Це теж було дивно, адже він звик провадити ділові розмови англійською — єдиною мовою, якою можна по-справжньому говорити про гроші.

Та коли поїзд зненацька зупинився, якесь оціпеніння втримало С. Вулфа на канапі. Він думав про те, що ціла його армія з усіма резервами тепер опинилася під вогнем. І він не вірив в успіх у цій битві, ні! Голова його була напхана числами. Всюди, хоч би куди він подивився, стояли семи- й восьмизначні числа-вартові. Цілі шеренги чисел, небачені завдовжки суми. Ті числа були старанно надруковані, холодні, викарбувані з заліза. Вони зринали мимоволі, несподівано мінялися, самі перескакували з дебета в кредит або раптом зникали, ніби згаснувши. Шалений калейдоскоп, у якому з брязкотом пересипалися цифри. Мовби лускоподібний панцир, вони лунко падали всі набік, малесенькі-малесенькі, або загрозливо жевріли в порожньому чорному просторі — величезні, самотні й похмурі. Він обливався через них холодним потом і боявся, що збожеволіє. Числа були такі люті й жорстокі, що С. Вулф відчув свою безпорадність і заплакав.

У Париж С. Вулф приїхав до смерті зацькований числами. Минуло кілька днів, перше ніж йому пощастило трохи вгамуватися. Він почував себе людиною, що, на вигляд здорова-здоровісінька, раптом падає серед вулиці непритомна і хоч через кілька годин приходить до пам'яті, а все ж зі страхом згадує про той випадок.

Через тиждень С. Вулф переконався, що інстинкт його не підвів.

Як тільки він продав бавовник, спекуляція ним перейшла до інших рук. Її перехопив консорціум — він протримав тиждень товар, продав його й дістав мільйон баришу.

С. Вулф аж пінився від люті! Якби він послухався був свого інстинкту, то стояв би тепер на твердому грунті!

То була його перша велика помилка. Але через кілька днів він зробив другу — перетримав олово. Перетримав три дні, а тоді продав. Дещо він усе ж таки заробив, але трьома днями раніше виграш був би вдвічі більший — не дванадцять відсотків, а двадцять п'ять. Двадцять п'ять! І перед його зором відкрився б цілий материк! С. Вулф посірів на обличчі.

Чому так сталося, що він робить помилку за помилкою? Бавовник продав на тиждень раніше, олово — на три дні пізніше! Просто він утратив упевненість у собі — ось у чім річ. Руки С. Вулфа весь час бралися потом і тремтіли. На вулиці в нього іноді темніло в очах, раптово налягала слабість, а нерідко він боявся переходити через площу.

Стояв жовтень. Було якраз десяте число, річниця катастрофи. Часу залишалося три місяці — шанс, хоч і мізерний, урятуватися ще був. Але С. Вулф мусив кілька тижнів відпочити, прийти до тями. Він поїхав до Сан-Себастьяна.

Та рівно через три дні, коли його стан поліпшився вже настільки, що він почав цікавитися жінками, надійшла телеграма від Аллана: він, С. Вулф, конче потрібен у Нью-Йорку. Аллан ждав його з першим пароплавом.

С. Вулф виїхав першим поїздом.

6

Якось у жовтні, на превеликий подив Аллана, до нього в контору прийшла Етель Ллойд.

Вона переступила поріг і швидким поглядом окинула кабінет.

— Ви сам, Аллан? — спитала вона усміхнувшись.

— Так, міс Ллойд, зовсім сам.

— Це добре! — Етель тихенько засміялася.— Не бійтесь, я не шантажистка. Мене прислав тато. Я маю передати вам листа — але тільки тоді, коли ви будете самі.

Вона дістала з кишені листа.

Аллан узяв його й подякував.

— Це, звісно, трохи дивно,— провадила Етель,— але часом у тата бувають свої химери.

І почала невимушено, як завжди, й жваво базікати. Спершу вона говорила переважно сама, та потім втягла в розмову й скупого на слова Аллана.

— Ви були в Європі? — спитала вона.— О, а ми цього літа придумали чудову річ — уп'ятьох, двоє чоловіків і три жінки. Ми поїхали циганською халабудою до Канади. Весь час на свіжому повітрі! Ночували просто неба, самі варили їсти. Це було чудесно! Ми везли з собою намет і невеличкий човен з веслами — на даху халабуди... А це, мабуть, проекти?

З властивою їй безпосередністю Етель оглядала кабінет, і з її гарних, яскраво нафарбованих (за тодішньою модою) губів не сходила замріяна усмішка. Етель була в шовковому пальті кольору стиглої сливи й трохи світлішому невеличкому круглому капелюшку, з якого на плече спадала сірувато-голуба страусова пір'їна. На тлі блідого, сірувато-голубого костюму її очі здавалися ще синішими, ніж були насправді. Вони нагадували кольором темну сталь.

Алланів кабінет був обставлений на диво скромно. Вичовганий килим, кілька шкіряних крісел, без яких просто неможливо обійтися, вогнетривка шафа. Кілька письмових столів зі стосами паперів, прикладеними зразками сталі. Полиці з папками та згортками. І скрізь — папери, папери, ніби безладно розкидані по кабінету. Усі стіни цієї великої кімнати були завішані величезними планами окремих ділянок будівництва. Легенько зроблені позначки морських глибин та наведена тушшю лінія тунелю робили їх схожими на креслення висячих мостів.

Етель усміхнулася.

— У вас тут такий лад! — промовила вона.

Ця скромна обстановка її не розчарувала. Вона пригадала татів кабінет, де, крім письмового стола, крісла, телефону й плювальниці, нічого не було.

Потім Етель подивилася Алланові в очі.

— Мені здається, Аллан, такої цікавої роботи, як у вас, ніхто ніколи не мав! — сказала вона, і в її погляді відбився щирий захват.

Раптом Етель підхопилася й захоплено заплескала в долоні.

— Боже, що то таке?! — вигукнула вона вражено.