– Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об'явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить Бога, і земля нас держить.

– Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.

– Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки – наші жінки?

– Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова жінка не раз наминала йому боки.

– Нехай так! Ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?

– Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на вищі ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.

– Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? – сказав Воздвиженський, сміючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.

– Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем'ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, – і передніше в українському плем'ї, а потім ідеї миру слов'янського… Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?

– Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов'яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду! А слов'яни… Ет! та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!

Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрі так довго турбували його душу.

– От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!

– І які то ідеї колись вилинуть з голов твоїх черкасців? – сміявся Воздвиженський.

– А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно! От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезія!

Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.

– І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, – промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум'ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.

– Що це з тобою сталося?! – крикнув він.

– Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови! Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.

– Потривай же! Розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому Богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.

– Степанидо Сидорівно! Чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? – сказав їй на вухо Воздвиженський.

– А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очі.

– Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.

– Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

– Адже бачиш! Читаю.

– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.

– Книжка! хіба не бачиш?

– А чого ж вона обсмалена?

– А тим, що Степан Іванович обсмалив її, жартуючи.

– Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?

– Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.

– Та нащо ж ви тут її смалили?

– Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! – сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.

– Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? – сказала Степанида, оглядаючи стіни.