І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.

На другий день після снідання знов одчинились двері у флігель, знов увійшли дочки й зяті. Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашем над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір'їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.

– Як же ми, сестро, поділимось постіллю? – спитала Марта.

– Не знаю, сестро! Треба якось ділиться, – одказала Степанида.

– Треба ділиться, – машинально промовила Марта ті самі слова. – Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! – аж просила Марта.

– Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! – просила Степанида.

Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:

– Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.

І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.

Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерігала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачиняні. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.

– Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? – крикнув Воздвиженський і плеснув у долоні, вступаючи в хату.

– Адже бачиш! сиджу! – обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.

– Ти смієшся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!

І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже як ліс, здорове як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров'яним промінням в кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під тим лиснючим свіжим промінням, навіть повеселішало. Веселе сонце зігнало густу тінь дум з його поважного чола.

Дашкович заглянув у вікно й промовив:

– І справді, надворі гарно!

– Чом би пак тобі не піти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуєшся? І нащо ти мордуєш себе? Чи тобі не доволі того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти світ вдивив своїми думками?

– Мені мало того, що я знаю… Мені треба більше! – сказав смутно Дашкович.

– І на бісового батька все те тобі здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – І Воздвиженський почав переглядать порозгортувані на столах книжки. Там було багато усяких філософських, і слов'янофільських – московських, і всяких книжок.

– І се, і те! І філософія, і релігія, і народні пісні, і московські писання, і українські збірники! І що ж оце за збірники! І нащо вони тобі? Чи ти з цього хліб їстимеш?

– Я, бач, задумав писати дещо своє… а тим часом складаю собі свої пересвідчення, – промовив Дашкович несміливо.

– Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? – питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.

– Степане Йвановичу! ти жартуєш… І ти ж належишся до категорії людей вчених. Ти ж професор!

– Я професор Божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив'язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!

– Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.