— У вас тут, як у храмі, — сказала Кріста. — Хто стежить за чистотою у вашому домі?

— Подруга, — відповів він, поставивши чемодан дівчини в передпокої на маленький столик біля дзеркала, набрав номер Харріса й попередив, що зустріч переноситься на завтра, виникла невідкладна справа, будь ласка, пробачте, Боб.

— А як ставиться до вашої служниці дружина? — спитала Крістіна.

— Вони терплять одна одну.

— Ви кажете неправду. І якщо ви хочете, щоб я у вас залишилась, віднесіть мій чемодан у ту кімнату, де я спатиму.

— Вибирайте самі, — сказав він, — я ж не знаю, яка кімната вам сподобається.

Він показав їй великий хол з низьким диваном біля скляних дверей на величезний балкон, де був маленький басейн і солярій, свій кабінет, їдальню й спальню.

— Де подобається?

— Можна в холі?

— Звичайно.

— Ідеально було б влаштуватися на вашому чудовому балконі. Казкова квартира… Ви, мабуть, дуже багатий, еге ж?

— Ще й який… Що стосується балкона, то не треба дражнити іспанців, вони вночі проникливі, як кішки.

— Щось дуже ви їх любите.

— Вони того варті.

— А як звати вашу подругу, що тут прибирає?

— Марія.

— Скільки їй років?

— Двадцять п'ять, — відповів він і подзвонив в ІТТ.

— Сеньйор Брунн в архіві, там немає апарата, можемо попросити підійти, але доведеться почекати.

— Ні, спасибі, — сказав Роумен. — Передайте, що дзвонив Пол, я зв'яжуся з ним увечері.

Крістіна іще раз оглянула його квартиру, понюхала, чим пахне на кухні, й спитала:

— Марія — гарненька?

— Так.

— Навіщо ж ви привезли мене сюди?

— Жалко стало…

— Знаєте, викличте таксі.

— Зараз. Тільки спочатку зробіть мені м'ясо.

— Щось мені розхотілося робити вам м'ясо.

— Ви що, ревнуєте?

Кріста подивилася на нього з усмішкою.

— Як це ви робите? — вона повторила його жест, зігнувшись навпіл. — Так? Це означає, що вам смішно, га? Ну от і мені також смішно. Почекайте, а чи не берете ви реванш за мого друга?

Він поклав їй руки на плечі, пригорнув до себе, поцілував у лоб і відповів:

— А ти як думаєш?

Вона обійняла його за шию, заглянула в очі й тихо сказала:

— Мабуть, на балконі мені буде дуже холодно.

— І я так думаю.

… У «Лас Брухас» вони приїхали о дванадцятій; Кріста двічі повторила:

— Запевняю тебе, там уже все закінчилось…

— Хто живе в Мадріді півтора року? Ти чи я?

— Я краще довше з тобою побула б. Мені нікуди не хочеться їхати.

— А я хочу тобою похвастатись.

— Це приємно?

— Дуже.

— Але ж я потвора.

— Не кокетуй.

— Я кажу правду. Я ж про себе все знаю… Просто тобі самому нудно, от ти й вигадав мене… Я знаю, в мене так бувало.

— Як у тебе бувало? Так, як зі мною?

— Тобі треба брехати?

— Ти ж математик… Калькулюй.

— Тобі треба брехати. Тобі треба говорити, що мені так добре ніколи не було… А взагалі, якщо говорити про те, як ми познайомились, і про ринок, і про те, як ти мене сюди привіз, — не було…

— А потім?

— Це не так для мене важливо… Це для вас дуже важливо, бо ви ж усі рицарі, турніри любите, хто кого переможе… Не сердься… Я нічого ще не зрозуміла. Просто мені дуже надійно з тобою. Якщо тобі цього досить, я готова на якийсь час замінити Марію й домити замість неї шибки.

— Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?

— Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.

— Мені дуже боляче, коли ти так говориш.

— Не обманюй себе.

— Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.

— Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?

— Не обов'язково.

— А в мене його просто немає.

— Що хочеш, те й надівай.

— У мене з собою тільки три плаття. Показати? Скажеш, у якому я маю йти.

— Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.

— Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.

— Налити соди?

— Краплю.

Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:

— Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.

— Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.

— Я капатиму. Правда. Може, плеснути?

— Ну, гаразд, плесни.