— Добре… Про що розмовляли в його кабінеті?

— Він давав доручення чоловікові… Він хотів, щоб Вальтер поїхав сюди, до Швейцарії, і поговорив з кимось про можливі мирні переговори.

— Це все, що ви пам'ятаєте?

— Так.

— А скільки тривала розмова?

— Хвилин сім.

— Але ж він не міг за сім хвилин сказати тільки дві фрази, фрау Рубенау…

— Спочатку він сказав, що й дівчинку врятував би, адже мого Пауля він відправив у швейцарське посольство… Він сказав, що він і нас врятував би до від'їзду Вальтера, він говорив, що в Лозанні живе якийсь Розенцвейг, якого він виручив у тридцять восьмому, коли євреїв почали вбивати на вулицях… Потім сказав, що лише виконував накази рейхсфюрера і жив з розпанаханим серцем і тому в свої літа посивів, як дід…

— У «свої літа» він сказав вам?

— Саме так він сказав…

— А у зв'язку з чим він просив вас не називати його імені?

— Того ж дня, тільки вночі, він сказав, що Вальтера вбив Бользен… Цей самий Штірліц… Він передав мені його фото й відбитки пальців… І сказав, що Штірліц може переховуватись… У Швейцарії також. Він дав мені паспорт і квитки на поїзд, що йшов до Базеля, і велів, щоб я мовчала, поки Пауль тут, у посольстві, але як тільки він буде зі мною, у Швейцарії, я маю піти до поліції й усе розповісти про Штірліца… Знаєте, в цього Штірліца були якісь незвичайні очі, в них немовби сльози стояли, коли він віз мене до Мю… до цієї людини, він був добрим зі мною, а Пауля посадив собі на коліна, коли ми відправляли маленького в посольство… Потім, коли минув рік, я подумала, що він психічнохворий, садист… не може людина з такими очима холоднокровно вбити мого Вальтера. А тепер я подивилася фотографії Герінга в тюрмі, яке благочестиве й добре обличчя, як він щиро говорить, що нікому не хотів зла і тільки виконував накази фюрера…

— Мерзотник, — сказав Барб'є. — Всі вони мерзотники. Вони були створені фюрером і зрадили його, ще й перший півень не проспівав…

— Хіба до поняття «Гітлер» можна прикласти слово «зрада»? — спитала жінка.

— Він був особистістю, а не поняттям, — заявив Барб'є. — Як би нам не хотілося визнавати це, але, на жаль, це так… Людину, що дала вам фотографію Штірліца й відбитки його пальців, звати Мюллер, фрау Рубенау… Не відповідайте. Подивіться мені у вічі, ось так… Дякую… Як він сказав вам про це? Які слова він мовив?

— Той чоловік, — вперто повторила жінка, так само не називаючи імені, — сказав, щоб я забула його ім'я. Він сказав, що коли я посмію його запам'ятати, він мені не позаздрить.

Барб'є зітхнув.

— Забудьте його ім'я, — сказав він. — Я можу тільки повторити його слова, бо й сам боюсь нацистів, фрау Рубенау, хоч їх уже розгромили. Зараз ви напишете заяву, я вам її продиктую, але не згадуйте там імені Мюллера, я боюсь за життя ваших дітей, вони Ж мститимуться не нам, а дітям…

Жінка похитала головою:

— Ні, пане Брінберг… Я нічого не писатиму. Я все сказала в поліції… Мертвого не повернеш, і я теж боюся за дітей… Дякую вам за турботу, але я нічого не писатиму.

— Ви можете показати мені фото цього самого Штірліца та його відбитки пальців?

— Так, це я можу зробити.

— Ви дозволите мені сфотографувати ці документи?

Жінка відповіла не одразу; Барб'є не квапив її, чекав.

— Гаразд… Я дозволю… Але я нічого не писатиму… Він зробив фото великоформатним об'єктивом, так, що в кадр попала й жінка.

Узявши з неї слово, що вона буде обережною, пообіцявши приїхати ще раз через рік, щоб дізнатися, що потрібно для хлопчика, він залишив свій телефон у Швеції (Мерк дав йому номер у Стокгольмі) і попрощавсь.

У Базелі на пероні він побачив зв'язківця; той також помітив його, але стояв мов закам'янілий.

Коли поїзд рушив, до купе зайшло двоє; Барб'є відчув, що серце впало кудись униз, закалатало, пульсуючи, важко.

— Здрастуйте, Барб'є — сказав високий, кремезний американець. — Ваш знайомий їде в сусідньому вагоні. Він, мабуть, прийде до вас в інший день, отже, ми маємо час поговорити. Згодні?

— Ви плутаєте мене з кимось, — спокійно відповів Барб'є. — Ви мене з кимсь плутаєте…

— Облиште. Ні з ким ми вас не плутаємо. Я не хочу втомлювати себе зайвими рухами, виймати з кишені вашу фотографію тієї пори, коли ви очолювали гестапо в Ліоні, підписи на ліквідації і листи родичів заарештованих вами людей. Чи показати? Тоді я заразом покажу фотографії ваших зустрічей з Мерком. І копію оголошення в газетах про обслуговування власників міні-фотоапаратів… Можу показати ваші фальшиві паспорти на ім'я Мертеса і Беккера. Можу дати витяг з домової книги, Марбург, Барфюсерштрасе. Досить? Чи продовжувати? Можу зачитати витяг з нюрнберзьких документів: розшукується нацист Барб'є, якого внесли до списку головних злочинців під номером сорок вісім. Ну, говорити далі?

— Не треба.

— Отже, прізвище?

— Барб'є, Клаус Барб'є, — мовив він згаслим голосом, таким тихим, що американець, нахилившись до нього, попросив говорити голосніше.

— Клаус Барб'є.

— Звання?

— СС гауптштурмфюрер.

— Чудово, все правильно, мені подобається, що ви не намагаєтесь брехати. Покажіть мені документ, з яким ви їздили в Швейцарію.

Барб'є вийняв шведський паспорт, американець погортав його, здивовано похитав головою, повернув, поцікавившись: