— Можуть виникнути якісь проблеми?

— Так. Усі іноземні фірми там під контролем держави. Мої люди допоможуть вам одержати компенсацію, гадаю, деталі ви зумієте обговорити з Антонеску за столом дружби, він — мисляча людина, благородна й смілива.

(Єдиним американцем, який одержав від Антонеску компенсацію, був Бен; Румунія виплатила йому тринадцять мільйонів доларів: нацисти вміли дякувати за службу.)

Після розкішного обіду з російською ікрою, фазанами та іспанськими ангула [13] , що їх привозили воєнні літаки із Сантьяго-де-Компостелла прямо на стіл рейхсмаршала, Герінг, проводжаючи Бена до машини, сказав:

— І останній подарунок, полковнику. У нас є можливість допомогти вам розширити ваше підприємство не тільки в Іспанії, оскільки Франко — наш друг, а й закріпитися в Аргентіні. Розкручуйте там діло. Звідти можна перекинутися в Чілі, Колумбію і на Кубу. В Болівію, думаю, також. Ми згодні бути поруч з вами у тому регіоні. І придивіться до майора Хуана Перона, але так, щоб про це знали тільки троє: я, ви і ваш Грюн. Домовились?

— Чого це ви вирішили, що я маю перейти до діла, дорогий Брунн? — здивувався Кемп. — До якого? Підвіз людину — тут так заведено; пригостив співвітчизника…

— Що не заведено…

— Мій батько — ганзеєць, ми особливі німці, у нас у Гамбурзі це звичайна річ.

— Невже? Ну, як хочете. Я намагався полегшити вам завдання.

— Яке?! Про що ви?!

Штірліц взявся ще за одну рибину, підсунув свою склянку до Кемпа, поглянувши при цьому на пляшку; вина лишилося на денці; колір його був справді чорно-червоний, траурний.

— Хочете ще? — спитав Кемп.

— Хочу.

— У вас здорова печінка.

— Мабуть, бо я взагалі не знаю, що це таке.

— А я раніше щорічно їздив в Карлсбад. Усе-таки це найбільший курорт у світі. Ні, ні, в мені не говорить тупе національне чванство — якщо німецький курорт, то найкращий… Я фіксую факт. У дитинстві я хворів на жовтуху, лікарі лякали батьків, що залишусь напівінвалідом, на все життя дієта, нічого смаженого, лише овочі, у кращому випадку варена курка, але після Карлсбада я їм усе, що хочу, навіть сало.

Штірліц кивнув на останню рибину:

— Хочете?

Кемп розсміявся:

— Знаєте, боюсь, що таки хочу! Ви так апетитно їсте, так смачно це робите, що я, мабуть, не втримаюсь. А ви наїлись?

— Чорт його знає… Якщо почастуєте ще однією пляшкою, то, мабуть, не відмовився б від м'яса, ви казали, тут м'ясо теж чудове, так?

— Невже можете з'їсти ще й м'ясо?

— Тільки з вином.

— Погано не буде?

— Гірше, ніж є, не буває.

— Хочете завтра вранці прийти до нас у фірму?

— Неодмінно прийду. Дякую.

— Не тіште себе надією на великий заробіток. Спочатку більше як на дві тисячі не сподівайтесь.

— Скільки? Дві тисячі! Та це ж ціле багатство! Я маю п'ятсот песет і поки що не вмер з голоду. Дві тисячі… Якщо ви допоможете мені дістати таку роботу, буду вашим рабом до самої смерті.

— Гадаю, зможу. Ви сказали, що працювали в розвідці… У кого саме?

— А ви?

— Я ж говорив вам, — поморщився Кемп. — Я розумію, ви маєте право підозрювати, але ми з вами в Іспанії, слава богу, тут з розумінням ставляться до тих, хто виконував свій обов'язок перед рейхом… Я маю відрекомендувати вас шефам… Директор фірми Ерл Джекобс, славна людина, зовсім ще молодий, любить німців за вміння працювати, але відверто ненавидить тих, хто був з Гітлером… Я мушу придумати для вас якусь історію… Тільки тому я вас і розпитую… То допоможіть мені…

— По-перше, кожен, хто виконував свій обов'язок перед рейхом, був з Гітлером. По-друге, я не дуже люблю брехати. Так, я служив у розвідці, так, я, доктор Брунн, виконував свій обов'язок, яку тут придумаєш історію?

— Дуже просту. Я можу сказати Ерлу, що ви підтримували Штауфенберга і всіх тих, хто хотів знищити Гітлера влітку сорок четвертого. Так, скажу я йому, доктор Брунн справді був співробітником військової розвідки, але він ніколи не був в нацистській партії…

— Він вам повірить?

— А йому нічого не лишається робити. Йому потрібні люди, добре освічені люди, а таких в Іспанії немає, розумієте? Іспанці не люблять вчитися, їм аби пофантазувати та побазікати…

— Вони не вчаться тому, що курс в університеті коштує десять тисяч песет.

— Коли людина хоче вчитися, то знаходить будь-які можливості, — розлютившись, відповів Кемп. — Є народи, котрі запопадливі до знань і до роботи, а є ледарі; іспанці — ледарі.

— А французи?

— Не треба перевіряти мене, — Кемп знову засміявся, обличчя його стало лагідне, розслаблене, і Штірліц відчув, скільки зусиль потрібно було цій людині, щоб так різко зламати себе; напевне в нього на язиці крутилась відповідь, подумав Штірліц, і я знаю його відповідь, зміст її зводиться до того, що французи теж недолюдки: бабії й п'яниці; звичайно, вони не таке бидло, як слов'яни чи євреї з циганами, але все одно вони неповноцінні, варто подивитися на їхні брудні базари, на обшарпані стіни їхніх будинків, на їхніх жінок, безсоромно-розмальованих, у коротеньких спідничках, усі до єдиної шлюхи…