— Ні, — відповів Гутієрес, перейшовши на чудову німецьку, — це не ставить ідею під сумнів. Під сумнів її поставила ваша нещирість…

— Яка?! В чому?!

— В тому, як ви намагалися приховати від мене ім'я тієї людини, яка знає все. Я хочу знати точно: Штірліц чи Штігліц? Ім'я. Вік. Прикмети. Ось вам перо, пишіть…

Саме тому ще одна сила, зокрема люди генерала Перона, виявилася зацікавлена в тому, щоб серед сотень тисяч німців, що розбрелися по світу, і мільйонів, які затаїлися в рейху, знайти одного, Макса фон Штірліца, «приблизно сорока років, інтелігентної зовнішності, в минулому — СС штандартенфюрер з політичної розвідки рейху»…

У «Клубі Йєрро» Роумен страшенно сп'янів, бо майже нічого не їв; хиляв одну склянку віскі за другою, без содової, без льоду, пуро, його веселість стала трохи істеричною, він розповідав прекумедні історії про те, як закінчував коледж; в аудиторіях не з'являвся; дні проводив на бейсбольному полі; «професори — всі як один — болільники, вони ставили мені вищі бали, сидячи на трибунах, але не за знання, а за мої прориви до воріт противника; в мене голова, як чавун, я нічого не боявся — довбешку вперед і — гайда. Завжди треба вірити, що пронесе; якщо завагаєшся, хоч на хвилину уявиш собі самого ж себе з переламаним хребтом — ти не гравець, ти вже кінчився для спорту».

— Ви завжди не закушуєте, коли п'єте? — спитав Штірліц.

— Найголовніше втягти голову в плечі, — не відповідаючи, вів далі Роумен, — і стати збитим з самих мускулів і перти биком. На кшалт тутешніх, яких пускають на иайпрестижніші кориди у Памплоні з полів Міури…

— З'їжте щось, — попросив Штірліц. Взагалі він ніколи ні на чому не наполягав, нічого не пропонував прямо; він вважав, що це безтактно; значно доцільніше підвести людину до слова або ж вчинку; державний тоталітаризм починається з сім'ї, де слово старшого беззаперечне; старший не може бути дурним, вік — гарантія розуму й досвіду, хіба це не одне й те ж? Але зараз, розуміючи, що Роумен на грані, нервова криза, у будь-яку хвилину може зірватись, Штірліц зрадив себе, добряче намазав кукурудзяний корж маслом, підсунув його Роумену і повторив — Ану, з'їжте, Пол, вам же вести машину.

— Ви слухайте, коли я говорю! І запам'ятовуйте. І моліть бога, що я взагалі сиджу з вами за одним столом, стара нацистська скотино.

— Молю, — відповів Штірліц. — Молю без упину. З'їжте масло, невже хочете впитися?

— Хто? Я? Докторе, не міряйте людство своїми мірками! Жирні ковбасники п'ють двадцять грамів після шматка свинини, а потім надудлюються світлим пивом… У вас же у всіх задниці, як дзоти!

— Особливо в мене.

Роумен глянув на худого Штірліца, елегантний костюм теліпався, як на вішалці, щоки запали.

— Ви — виняток. — Роумен усміхнувся. — Тільки не думайте, що коли ви не п'єте, а я сьогодні відпочиваю, вам удасться вивудити в мене службові таємниці… Ви ж усі, мов гієни, жадаєте таємниць… Маленьких, загрифлених безглуздих таємниць, тоді як головні таємниці людства назавжди закриті для вас… Ану, скажіть мені, що таке любов? Зрада? Удача? Щастя? Не зможете… Отож-то й воно… Це Я{ таємниці! І ніхто, ніде й ніколи не зможе пізнати їхню заповітну суть… Ну, взнаєте ви, що якомусь завербованому Фріцу я дав номер Х-64. Що, світ зміниться? Діти не хворітимуть? Кохані не зраджуватимуть нас?

Він випив ще одну склянку — повільно, крізь зуби; його пересмикнуло; знову потер обличчя п'ятірнею; зразу ж виступили синьо-червоні плями; наблизився до Штірліца — його сильно хитало, вдавалося, що він зображує плавця, — й шепнув:

— Ви розумієте, що в мене немає виходу? Я переріжу вам горло, якщо ви…

Він недоговорив, упав на стіл, змахнув склянку й тарілки; нечутні офіціанти немов чекали цього, кинулися шулікою на битий посуд, все прибрали миттю.

— Кабальєро стомився, — сказав Штірліц. — Допоможіть мені провести його в парк, він любить свіже повітря.

Відвідувачів у ресторані ще не було; гості збираються на четверту годину, тому зараз тут було порожньо; проходячи мимо гардеробниці, Штірліц купив у неї два маленькі букетики червоних гвоздик, тут так заведено; правда, гвоздики завжди купують перед тим, як увійти в клуб, як знак належності до тутешнього братства; Роумена поклав на лаві за будинком; звідти відкривався чудовий краєвид на Каса-де-Кампо, величезний парк, тиша й благодать.

Чи довго він спатиме, подумав Штірліц. Бідолашний хлопець, йому погано. Він щира людина, тому такий вразливий… Удає, що він скритний і грубість свою вдає; по-справжньому грубі люди ховаються під личиною джентльмена… Він нещасний. Яка це страшна і — він правий — непізнана субстанція — недовір'я. Я не вірю йому, він — мені; люди подібні до гальки на пляжі, лежать собі поряд, згори здаються одним цілим, а насправді тотальна роз'єднаність..» Кажуть, що лише магія мови об'єднує людську спільність. Неправильно, я зараз відкрився б росіянинові, аби тільки почути рідне слово, але ж цей росіянин може виявитися людиною генерала Власова. Він не просто зрадить мене, він вважатиме за щастя убити мене, одномовця, одноплемінника, тому що я вірю іншим словам і служу іншій ідеї… Ми самі називаємо предметами, що оточують нас, те значення, яке хочемо назвати… Ікона, якій молилися, відрізняється від тієї, яка висіла в хаті й була схована від людських очей.

Ми дивимося на жінку й передаємо їй частину свого єства; мріємо про досконалість, яка нам угодна, і передаємо тому, кого любимо, свою енергію, розум, почуття… От подивитися б на Роумена якнайдовше, подумав Штірліц, і передати йому те, що мені потрібно, як це було б чудово… Людство, на жаль, реалізує себе не в днях, а у віках; лише через століття ми маємо більш-менш правильне уявлення про те, що минуло… А коли й маємо, то чи робимо належні висновки? Іспанська нація в часи інквізиції втрачала тисячу волелюбців. Іспанська інквізиція панувала тут століття, з тисяча чотириста сімдесят першого до тисяча восьмисотого. Спалили тридцять дві тисячі мудрих людей, які думали так, як веліла їм совість, а не за наказом священика. Сімнадцять тисяч застили на смерть, триста тисяч кинули в каземати, примусили виїхати мільйони арабів та євреїв. Здавалося б, мали винести урок історії, пам'ятати, що це глупство призвело до руйнування їхньої імперії, країну відкинуло у другорядні, вона стала задвірком Європи, та ось бачите, віддали жандармам Гарсіа Лорку, змирилися з тим, що кращі люди знемагають у таборах Франко або ж подалися в еміграцію… А скільки великих ідей вигнанці віддали іншим державам і народам? Скільки користі принесли Англії протестанти, які змушені були втекти з Франції?! А Растреллі і Фонвізін? Чи фламандці, що осіли в Лондоні, а потім виїхали до Америки? А тепер і Америка, яка стала Америкою внаслідок того, що гнані волелюбці змушені були покинути Європу, почала топтати тих, хто шукав у ній порятунку від Гітлера… Ні, людство ще не вміє колективно мислити про загальне благо. Воно навчилося віддавати себе іконі, скульптурі, архітектурним ансамблям, Біблії, книжкам, але брати те, що йому пропонує знання, воно ще не в силах… Недовір'я? Чи честолюбство, віра лише в самого себе — після віків духовного гніту церкви, коли людину позбавили права виявити свою суть, а найбільше, коли вона, її суть, не вкладалася у звичну схему догм? Господи, якби перемогла віра Арістотеля в те, що лише втіха є головним мірилом діяльності людини! Якби людство підписало всесвітній договір, щоб вважати втіху найвищим благом, смислом життя! Багато горя ми просто не зазнали б… Але як примирити труд каменяра, що працює під палючим сонцем, з трудом мислителя, який має насолоду від спілкування із знанням у прохолоді бібліотеки? Спробуй доведи каменяреві, що він відчуває блаженство, коли піднімає брили…