Та перестаньте-бо, я лоскоту боюся.

Ельміра відсуває своє крісло. Тартюф присувається до неї.

Тартюф

(мацає Ельмірину косинку)

Яка мережечка, на диво, боже мій!

Чого то за наш час не зможе хист людський!

Чи бачив хто коли таку тонку роботу?

Ельміра

Але вернімося до нашого клопоту,

Я чула, що Оргон думки вже відміни

Й дочку вам віддає. То правда чи брехня?

Тартюф

Казав він щось таке, але я вам признаюсь,

Що не за щастям тим я серцем побиваюсь;

Десь-інде, в іншій-бо, чудовішій красі

Увесь мій любий рай, мої бажання всі.

Ельміра

Авжеж, ви на землі не любите нічого.

Тартюф

Не дав мені господь, ох, серця кам’яного.

Ельміра

А я так думаю: спасенна ваша путь,

І ваші всі гадки до неба просто йдуть.

Тартюф

То правда, нудимся ми за довічним раєм,

Але й дочасної краси не забуваєм:

Препишний неба твір, урода чарівна

Побожні почуття зворушує до дна.

В таких, як ви, краса небесная відбилась,

У вас же найясніш, найкраще засвітилась.

На личку вашому небесні всі дива,

Ваш погляд очі всім і серце порива;

І я, дивившися на вашу пишну вроду,

Склонився перед тим, хто появив природу.

І в вашім образі я щиро полюбив

Найкращий з образів, де він себе з’явив.

Спочатку я таки, боявсь того кохання,

Бо думав, що воно диявольське наслання,

І був наважився не бачить вас ніде,

Гадав, що через вас душа до згуби йде.

Але вкінці спізнав, красо моя препишна.

Що то свята любов, а не жадоба грішна,

Що з соромливістю погодиться вона,

І я сказав собі: люби, як серце зна!

Я надто сміливий — це сам я почуваю,

Що вашій добрості це серце поручаю,

Але надії всі мої у вас самій,

На заходи ж свої не маю я надій.

Від вас я тільки жду собі добра, спокою.

Від вас терпітиму або всі муки згою,

Скажіть — і буду я щасливий чоловік,

Звеліть мені — і я страждатиму повік.

Ельміра

Освідчилися ви, по правді, досконало,

Хоч це мене, скажу, чимало здивувало.

Чи ви не мислили, ступивши на сей шлях?

Чи серце не могли озброїти в грудях?

Побожний чоловік, якого ймення всюди…

Тартюф

Побожний… а хіба побожні… то й не люди?

Кого хоч раз ваш вид небесний освітив,

То вже не мислить він, бо розум загубив.

Цю мову, може, вам од мене дивно чути,

Але я ангелом ніяк не можу бути.

Якщо вас гніває признання це моє,

То в вашій ліпоті вина найбільша є.

Заледве вбачив я надлюдське це сіяння,

Віддав я душу всю під ваше панування.

Про ніжний погляд ваш не скажеш у словах:

Він хутко геть прогнав з душі моєї страх,

Подужав молитви, пости, покутні плачі

І повернув до вас бажання всі гарячі.

Зітхання й погляди про це казали вам,

Тепер же віри йміть ще більш моїм словам.

Коли б же ви могли прихильною душею

Хоч трохи зглянутись над мукою моєю,

Коли б у смуток мій спокою налили

І до нікчемного раба свого зійшли, —

Я так би поважав небесну вашу вроду.

Як ще не шанував ніхто нікого зроду,

Тоді за вашу честь не мали б ви страху.

Я б не навів на вас недоленьку лиху.

А всі панки оті, що їх жінки голублять,

Все роблять голосно, порожню славу люблять,

Прилюдно хваляться, що пощастило їм,

Любові кожний знак показують усім.

Довіру зраджують дурними язиками

Й на власний вівтар свій наводять темні плями,

Але такі, як ми, кохають і мовчать,

І тайності чужі ховають під печать.

Ми хочемо самі зістатися в шанобі,

Тому й страху нема укоханій особі.

Хто любить нас, того неслава не торкне —

Ми скрити вміємо заласся потайне.