Леонард каже:

— Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тільки у сто разів краще! Ні, я серйозно: найліпші мізки Середньовіччя присвячували все життя дуже дрібному підрахунку надзвичайно великих і важливих чисел.

Я хитаю головою і кажу: хотіла б я, щоб мої батьки теж такою дурнею займалися.

Час від часу Леонард зупиняється та тикає пальцем на якусь фігуру вдалині. Та, що летить у помаранчевому небі, змахуючи блідими крилами з воску, що тане і тече униз великими краплями, — це Троян, нічний демон російської культури. В інший бік летить ще один, дивлячись униз яскравими совиними очима на широкому черепі, — це Тецкатліпока, ацтекський бог зла. Огорнувшись циклонними вітрами, дощем і пилом, ходять оні, японські демони, які, за традицією, живуть у самому серці буревію.

Для світових лідерів попередніх століть цей великий опис мав таке ж значення, що його матиме проект розшифровки генома людини для майбутніх дослідників, пояснює Леонард.

За свідоцтвом єпископа де Спіни, третина ангелів небесних була скинута до Пекла, і ця божественна децентралізація, це небесне прибирання зайняло цілих дев'ять днів — на два дні довше, ніж було потрібно Богу, щоб створити Землю. У цілому, такого вимушеного переселення зазнали 133 306 668 ангелів, включаючи колись дуже поважних херувимів, володарів, серафимів і домініонів, серед них — Азвіель і Гаап, Оза і Марут, і Уракабараміл.

Бабетта, все ще ідучи попереду нас, рука об руку з Паттерсоном, раптово заходиться сміхом — голосним і різким, і таким же штучним, як її підроблені туфлі.

Стрілець люто дивиться їм у спини, і велика булавка утикається в м'язи його стиснутої нижньої щелепи.

З рота Леонарда сиплються імена демонів, які можуть трапитися на нашому шляху: Ваал, Вельзевул, Веліар, Лібераче, Діаболос, Мара; Пазузу — ассирійський бог з головою кажана і хвостом скорпіона; Ламашту — шумерська жінка-демон, яка однією груддю годує свиню, а іншою — собаку; чи Намтару — месопотамська версія нашої сучасної Старої з косою. Ми шукаємо Сатану так само завзято, як мої мама і тато шукали Бога.

Коли пригадати, то батьки завжди штовхали мене до розширення свідомості: я нюхала клей і бензин, а ще жувала таблетки мескалу. Лише через те, що вони робили свого часу: ледарювали у підлітковому віці, вештаючись брудними полями Вермонту і соляними рівнинами Невади, не прикриваючи тіл нічим, окрім фарб для обличчя та товстого шару поту й бруду, прикрашаючи голови гірляндами смердючих дредів, серед яких повзали міріади вошей, і прикидаючись, що вони знайшли Просвітлення… все це зовсім не означає, що і я маю зробити таку ж саму помилку.

Вибач, Сатано, я знову вимовила слово на літеру «Б».

Навіть не зупиняючись, Леонард постійно вказує головою чи рукою на колишніх богів давно зниклих культур, які нині опинилися в підземному царстві. Серед них: Бенот, вавилонський бог; Дагон, бог філістимлян; Астарта, богиня сидонян; Тартак, бог гевітів.

Підозрюю, що батьки плекають свої злиденні спогади про епізоди на музичному фестивалі у Вудстоку чи фестивалі «радикального самовираження» у Невадській пустелі не тому, що ці розваги допомогли їм помудрішати, а тому, що такі дивацтва були невід'ємними від того періоду їхніх життів, коли вони були молоді й не мали нести тягар відповідальності. Вони мали вільний час, пружні м'язи, а майбутнє ще здавалося надзвичайною, цікавою пригодою. Більше того: і тато, і мама не мали певного соціального статусу, а отже — їм не було чого втрачати, і вони могли дозволити собі розгулювати голяка, намазавши гноєм набухлі геніталії.

Саме через те, що вони свого часу вживали наркотики та наражалися на небезпеку церебральних порушень, вони наполягали на тому, щоб я брала з них приклад. Кожного разу, відкриваючи коробку зі сніданком, я знаходила там бутерброд із сиром, пакет яблучного соку, нарізану моркву й п'ятсот міліграмів «перкосету». У панчосі на Різдво — хоча ми його й не святкували — завжди лежали три апельсини, фігурка миші з цукру, губна гармошка — і «кваалюд». У кошику на Великдень — хоча це свято ми Великоднем не називали — замість карамельок я знаходила шматочки гашишу. Все на світі віддала б за те, щоб забути ту сцену, в день, коли мені виповнилося десять: я молотила мітлищем по піньяті на очах у однолітків і їхніх недорозвинених батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх анархістів. У ту мить, коли різнокольорове пап'є-маше розірвалося, замість ірисок і шоколадних цукерок з начинкою на всіх пролився дощ із «вікодину», «дарвону», «перкодану», ампулнітрату аміла, марок ЛСД і різноманітних барбітуратів. Батьки, тепер багаті й поважно-дорослі, були просто у захваті, тоді як ми з друзями не могли не відчувати, що нас трохи надурили.

А ще не треба бути нейрохірургом, щоб зрозуміти: дуже мало дітей дванадцяти років справді отримають насолоду від участі в нудистському дні народження.

Деякі з найбільш жахливих образів тут, у Пеклі, здаються просто сміховинними, коли порівняти їх із цілим поколінням дорослих людей, абсолютно голих, які борються один з одним на підлозі, важко дихають і хапають ротом повітря в божевільному змаганні за жменьку капсул кодеїну, що розкидані навколо.

Це були ті ж самі люди, які боялися, що я виросту такою собі пані Німфі Німфогаймер.

Тепер ми зі Стрільцем і Леонардом ідемо в хвості Бабетти і Паттерсона, прокладаючи карколомний шлях крізь пагорби обрізків нігтів, сірі кучугури, що розповзаються, що містять кожна малесенький шматочок нігтя, який коли-небудь зрізали. Деякі фрагменти нігтів пофарбовані у рожевий чи червоний, чи навіть блакитний колір. Ми пробираємося вузькими каньйонами, а тонкі струмочки нігтів стікають униз. Нігті, що стікають донизу, погрожують перетворитися на лавину, яка може поховати нас живцем в осипі колючого кератину. Над головою у нас вигинається палаюче жовтогаряче небо, а в бокових каньйонах, унизу, видніються зменшені відстанню, крихітні купки кліток, де такі ж, як ми, прокляті душі сидять у постійно забрудненій самотності.