Бабетта зустрічається зі мною поглядом і питає:

— Який сьогодні день?

Я чухаюсь і відгукуюсь:

— Четвер.

Насправді, я не дозволяю нігтям контактувати зі шкірою; я чухаю віртуальну, уявну шкіру: інакше обличчя в мене давно вже перетворилося б на шмат сирого м'яса. Останнє, що мені потрібно, — це підхопити якусь інфекцію в такому брудному, запоганеному середовищі.

Бабетта знову скоса дивиться на кутикулу та каже:

— Обожнюю четверги… — вона витягує флакончик із білим лаком для нігтів зі своєї сумочки «під фірму» і додає: — Четвер схожий на п'ятницю, але кращий, бо в четвер ти не зобов'язана йти кудись розважатися. Це наче переддень Святвечора, 23 грудня… — Бабетта трусить флакончиком із лаком і промовляє: — Четвер схожий на дуже-дуже гарне друге побачення, коли ти ще думаєш, що секс із ним може бути гарним…

Із іншої клітки, досить недалеко від моєї, доноситься чийсь пронизливий крик. Інші люди, замкнені у своїх одиночних камерах, тупо сидять у класичних положеннях кататонічного ступору; вони одягнені в забруднені костюми венеціанських дожів, наполеонівських фуражирів, мисливців за головами маорі. Вони, безперечно, змогли покинути будь-яку надію і зараз просто стискають замацані ґрати. Колись вони били й колотили все навколо, не бажаючи примиритися з ситуацією, а тепер лежать — зганьблені, з широко розкритими очима, нерухомі. Щасливі покидьки.

Бабетта фарбує нігті й питає:

— Отже… який сьогодні день?

На моєму годиннику четвер.

— П'ятниця, — брешу я.

— Сьогодні твоя шкіра має кращий вигляд, — бреше Бабетта у відповідь.

Я відбиваю подачу новою брехнею:

— У твоїх парфумів приємний запах.

Бабетта парирує мою відсіч новим ударом:

— Здається, груди у тебе трошки виросли.

І ось тут мені здалося, що я побачила тебе, Сатано. Велика, наче вежа, фігура виступає з темряви, неквапливо йде уздовж ряду кліток десь вдалині. Фігура, принаймні втричі більша за будь-яку людину з тих, що щуляться в клітках, тягне за собою роздвоєний хвіст, який росте з основи хребта. Шкіра іскриться риб'ячою лускою. З-поміж лопаток підносяться величезні крила з чорної шкіри — справжньої шкіри, а не такої, як на туфлях Бабетти, «під Маноло Бланік», — а лускоподібну шкіру на лисині проривають товсті роги зі справжньої кістки.

Прости мене за те, що я, мабуть, порушила якісь пункти пекельного протоколу, але я не можу не скористатися ситуацією. Я підіймаю руку, розмахую нею, наче хочу зупинити таксі, що ось-ось проїде повз мене, і кричу: «Агов! Пане Сатано! Це я, Медісон!»

Рогата фігура зупиняється поряд із кліткою, де сидить якийсь смертний, — той щулиться й кричить щосили; на ньому зношена, замурзана форма якоїсь футбольної команди. Зазубреними орлиними пазурами замість рук рогата фігура відчиняє замок на клітці, засовує туди один пазур і намагається схопити чоловічка, а той бігає по тісному приміщенню, і ховається, і робить фінти…

Не припиняючи махати, я кричу: «Я тут! Подивіться сюди!» Я просто хочу привітатися, хочу назвати йому своє ім'я. Мені здається, що так мають поводитися ввічливі люди.

Нарешті, один пазур хапає футболіста, який уже геть захекався, і витягує його із залізної клітки. Бранці в усіх інших клітках навколо кричать і намагаються якомога більше віддалитися від арени дій; кожен тісниться у найвіддаленіший кут клітки й труситься там, і витріщається, і хапає ротом повітря. Через надмірні фізичні зусилля їхнє голосіння звучить хрипло й нерівно. Приблизно таким чином, як людина розриває вареного краба, рогата фігура хапає футболіста за ногу й починає крутити її, так що кульшовий суглоб несподівано ляскає, сухожилля рвуться, і нарешті нога відділяється від тулуба. Повторивши цей процес кілька разів, рогата фігура видаляє всі кінцівки чоловічка, підносить кожну до рота, повного зазубрених акулячих зубів, і відгризає м'ясисту, гіпертрофовану плоть із людських кісток.

Увесь цей час я не припиняю кричати: «Агов! Коли у вас знайдеться хвилька, пане Сатано…» Я не впевнена, чи дозволяє етикет переривати таку трапезу.

Коли кожну кінцівку з'їдено, рогата фігура кидає кістки назад, до клітки, де раніше мешкав футболіст. Навіть шалені крики оточення звучать приглушено через мокрі звуки смоктання, і плямкання, і жування. Потім лунає громоподібна відрижка. Коли від футболіста, врешті-решт, залишаються лише кістки грудної клітки, дуже схожі на голий кістяк індички на День подяки — реберний каркас і шматки шкіри, що залишилися, — лише тоді рогата фігура кидає залишки від обіду назад, до клітки, і замикає їх на замок.

Під час цього затишшя я від нетерплячки вже підтанцьовую на місці, розмахую руками над головою та галасую. Все ще намагаючись не торкатися брудних, заплямованих ґрат власної залізної клітки, я кричу: «Агов! Я Медісон, я тут!» Я підбираю забруднену кульку попкорну й високо підкидаю її, волаючи: «Не можу дочекатися, коли познайомлюсь із вами!»

У цей час об'їдені, закривавлені кістки футболіста вже починають збиратися докупи, наче склеюючись, створюючи якусь подобу людської істоти; вони знову вкриваються м'язами та шкірою, поступово відтворюючи тіло чоловіка — і ось він, відновлений заради того, щоб ізнову терпіти муки, і знову — нескінченно, вічно.

Рогата фігура, начебто утамувавши голод, повертається до мене спиною та йде геть.

Мене охоплює розпач, і я кричу щосили. Ні, це нечесно, я сама розповіла вам, що кричати в Пеклі означає демонструвати дуже погані манери. Я вважаю крики жахливим порушенням етикету, але все одно волаю: «Пане Сатано!»

Висока, наче вежа, хвостата фігура зникла.

Із сусідньої клітки лунає голос Бабетти: «Який сьогодні день?»

Якщо дозволите, життя у Пеклі схоже на вінтажний мультик «Ворнер Бразерс», де герої постійно втрачають голови під гільйотинами та розлітаються на шматки від вибухів динаміту, а потім знову повністю відновлюються — саме вчасно для того, щоб стати жертвою нового насильства. У цій системі можна знайти водночас і втіху, й нудьгу.