Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.

Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це - все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.

– Як тебе звати?
– запитав він.

Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.

Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд - її очі, як на просту сільську офіціантку, були занадто пронизливими.

Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.

– То як?

Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».

– «Соля» - це «Соломія»?
– перепитав.

Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль - погана прикмета…

Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.

Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.

– Її звати Соля, - сказав він.

Єва, жуючи, кивнула.

Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.

– Як кицька… - сказав Дан.

– Що?
– не зрозуміла Єва.

– Кицька… - повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!

Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє - не зрозуміє?

Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…

Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто - підкорилася. І цього ніхто не помітив!

«Я диригент німої ляльки… - подумав Дан, - Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо - ги-ги!
– розсунути ноги…»

Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.

Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» - і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» - і завмер в очікуванні.

Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика - адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей - і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!

То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!

Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»

Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.

Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.

– «Тихо сам із собою»?… - іронічно посміхнулась вона.

Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.

– Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка?
– байдуже запитав він.

– Офіціантка?

– Ага…

– А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?

– З мене досить, - сказав він.
– Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.

– От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… - Єва підвелася.