Шрифт:
Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто - назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва - перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія - ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…
…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан - і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан - це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.
– Кого їдемо знімати?
– запитав він.
– Знову передвиборче гівно?
Єва криво посміхнулася:
– Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…
Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець - брешеш?
– і вони розреготалися.
– Звісно, гівно… - сказала вона.
– Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?
– Тільки не з термосу, - сказав він.
– Зупинимось.
– Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…
Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.
– Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, - запропонував він.
– Я сто років не був за містом.
– Почалося… - відповіла вона.
– Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.
– Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка - металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.
Вона розсміялась і поправила:
– Роз-варювальний. Але - не сподівайся!
Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.
– «Недогарки»!
– Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».
Вони зайшлися, немов божевільні.
– А далі будуть - «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»!
– сказала вона і посерйознішала: - Чому так? Чому завжди - «недоїдки»? Які люди там живуть?…
Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста - «Проценки».
– Супер!
– зрадів він.
– Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім - навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…
– Здається, тут дійсно ніхто не живе, - сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.
– Ага… А знаєш, чому?
– Чому?
– Дивись наступну!
Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».
Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.
– Все не так, - серйозно промовив він.
– Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!
– Ні, не так!
–
– Дивись, який супер - «Крива Руда»! Крива та ще й руда - це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!
– Зупинимось. Відзнімемо таблички, - попросив він.
– Якого дідька?
– Так, по приколу.
– Ніяких приколів!
– вона перестала сміятися.
– Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.
– Боїшся?
– єхидно запитав він.
Вона поглянула на нього в люстерко:
– А ти?
– Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!