Він знову відвів погляд, цього разу всього лиш на мить, а коли обернувся до неї, їй здалося, що вона помітила якесь роздратування. Невже він почув поблажливість у її тоні? Вона знову побачила його очі, жовті й зелені цяточки, наче скляна дитяча кулька. Коли він заговорив, тон його був на диво погідний.

— Я знаю, тобі воно ніколи не подобалося, Сі. Але як ще можна стати лікарем?

— Про це я й кажу. Ще шість років. Навіщо?

Він не образився. Це вона тлумачила все по-своєму, надто нервувалася в його присутності й була на себе зла. Він же поставився до її запитання серйозно.

— Ніхто не спішить пропонувати мені роботу дизайнера ландшафтів. Я не хочу викладати, не збираюся йти на державну службу. А медицина мені цікава… — Він замовк, наче йому щось спало на думку. — Слухай, ми узгодили, що я поверну твоєму батькові гроші. Це домовлено.

— Я зовсім не це мала на увазі.

Її здивувало, що він подумав, ніби вона порушує питання грошей. Це з його боку невеликодушно. Її батько все життя субсидував освіту Робі. Хіба хтось коли-небудь заперечував? Їй здавалося, що вона вигадує, але фактично вона має рацію — поведінка Робі останнім часом дещо дратувала. Він при кожній нагоді намагається поставити її в дурне становище. Два дні тому він подзвонив біля головного входу — вже саме по собі дивно, бо в нього завжди був вільний доступ у дім. Коли її покликали вниз, він, не заходячи в дім, гучним, безбарвним голосом запитав, чи не міг би він позичити книжку. Поллі саме мила у вестибюлі підлогу, стоячи на колінах. Робі влаштував справжній спектакль, коли скидав черевики, які зовсім не були брудними, потім, наче пригадавши, зняв ще й шкарпетки, потім навшпиньках, з комічно надмірною обережністю пройшов по вогкій підлозі. Він свідомо робив усе, щоб тримати її на відстані. Грав роль сина прибиральниці, якого прислали у великий дім із дорученням. Вони разом пішли в бібліотеку, а коли він знайшов собі книжку, вона запропонувала йому випити кави. Як же він прикидався, коли так панічно відмовлявся, — він же ж був чи не найбільш самовпевненим серед відомих їй людей. Вона знала, що з неї посміялися. Діставши рішучу відмову, вона покинула кімнату, побігла до себе нагору, вляглася на ліжку з «Кларисою» й читала, не розуміючи жодного слова, лиш відчуваючи, як зростають у ній роздратованість і розгубленість. З неї посміялися, а може, покарали її — вона не знала, що гірше. Покарана за те, що належала до іншого гурту в Кембриджі, за те, що мати в неї не прибиральниця; висміяна за свій вбогенький ступінь бакалавра — і не має значення, що там зовсім не рвуться присуджувати ступені жінкам.

Незграбно, бо все ще з цигаркою в руці, вона підняла вазу й поставила, притримуючи, на край кам’яної чаші. Розумніше було б витягти спершу квіти, але вона була надто роздратована. Руки мала гарячі й сухі, тож повинна була ще міцніше тримати порцеляну. Робі мовчав, але з виразу його обличчя — силувана, нещира усмішка, стиснені губи — було ясно, що він уже жалкує, що таке сказав. Легше від цього все одно не стало. Саме так тепер найчастіше й бувало, коли вони розмовляли; хтось завжди почувався винуватим, прагнучи взяти назад останні слова. В їхніх розмовах не було легкості, стабільності, неможливо було розслабитися. Зате були шпильки, пастки, незграбні виверти, які примушували її ненавидіти себе майже так само, як і його, хоча вона не сумнівалася, що вина найчастіше лежить саме на ньому. Вона не змінилася, змінився він — тут навіть нема про що говорити. Він встановлював дистанцію між собою і тією родиною, яка завжди була відкрита для нього й давала йому все. І тільки з цієї причини — передчуваючи його відмову і своє незадоволення — вона не запросила його на обід сьогодні ввечері. Хоче дистанцію — нехай йому буде.

У найближчого до Сесилії дельфіна з тих чотирьох, що підтримували хвостами черепашку, на якій присів Тритон, широко відкрита паща була забита мохом і водоростями. Його круглі кам’яні очі, великі, як яблука, були райдужно зеленими. З північного боку вся скульптура була вкрита синьо-зеленою патиною, і тому, якщо дивитися під певним кутом, при яскравому світлі справді здавалося, що мускулястий Тритон знаходиться під водою на неймовірній глибині. Берніні, либонь, хотів, щоб вода мелодійно дзюрчала, стікаючи з широкої черепашки з краями неправильної форми в чашу фонтана. Але тиск був надто слабким, тому вода безшумно текла нижньою стороною черепашки, з якої, наче сталактити у вапнякових печерах, звисали, цідячи крапельки, слизькі китички водоростей, що міцно тут прижилися. Сама чаша була десь метрової глибини й чиста. Дно було викладене світлим, кремовим каменем, а на ньому, то накладаючись один на одного, то знов розходячись, мерехтливо вигравали білі прямокутники переломленого сонячного світла.

Вона хотіла перехилитися через парапет і, не виймаючи квітів із вази, занурити її боком у воду, але саме в цей момент Робі, прагнучи загладити свою вину, вирішив допомогти.

— Давай мені вазу, — сказав він, простягти руку. — Я наберу води, а ти потримай квіти.

— Дякую, я сама, — вона вже тримала вазу над фонтанною чашею.

Але він наполягав.

— Та подивись, я вже тримаю її. — Він і справді міцно схопив її великим і вказівним пальцями. — Твоя цигарка намокне. Витягни квіти.

А це вже була команда, якою він намагався утвердити неодмінну чоловічу владу. Сесилію це лише примусило сильніше схопитися за вазу. У неї не було ні часу, ні, безумовно, бажання пояснювати, що занурення вази у воду разом із квітами допоможе надати букетові того природного вигляду, якого вона прагнула. Вона міцно стиснула вазу й крутнулася всім тілом убік від нього. Проте його не так легко було спекатися. З таким звуком, наче хруснула суха гілка, шматочок шийки відломився від вази й розпався у нього в руці на два трикутнички, які впали у воду й, синхронно погойдуючись, пішли на дно і тепер лежали там у кількох сантиметрах один від одного, здригаючись у переломленому світлі.

Сесилія і Робі застигли, наче вражені громом. Їхні очі зустрілися, і в тій осоружній мішанині зеленого й жовтого вона побачила не жах, не вину, а свого роду виклик чи навіть торжество. Їй ще вистачило глузду поставити пошкоджену вазу назад на сходинку і лише тоді осмислити всю вагомість того, що сталося. Вона знала, що не здатна опиратися цьому бажанню, навіть насолоджувалася ним, бо чим похмуріше все це виглядало, тим гірше для Робі. Її мертвий дядечко, улюблений брат її батька, руїнницька війна, небезпечний перехід через річку, дорогоцінність, яку не виміряти ніякими грішми, героїзм і великодушність, усі ті роки, які стоять за історією вази, сягаючи таланту Герольдта і ще далі — аж до секретів тих умільців, які вдруге відкрили таємницю порцеляни.

— Ідіот! Дивися, що ти наробив.

Він глянув у воду, потім знову на неї і лиш похитав головою, прикривши долонею рота. Цим жестом він брав на себе всю відповідальність, але в ту мить вона ненавиділа його за неадекватність реакції. Він ще раз подивився на фонтан і зітхнув. Йому раптом здалося, що вона збирається ступити назад, просто на вазу, і він показав на неї рукою, але нічого не сказав. Тоді почав розстібати сорочку. Вона одразу ж здогадалася, що він хоче зробити. Це нестерпно. Він прийшов у дім і зняв черевики й шкарпетки — гаразд, вона йому тепер покаже. Вона скинула босоніжки, розстебнула блузку, зняла її, розстебнула спідницю, вискочила з неї і рушила до фонтану. Він стояв, поклавши руки на пояс, і зачудовано дивився, як вона, в самій лиш нижній білизні, влазить у воду. Відмовитись від його допомоги, від будь-якої можливості примирення — ось йому кара. Неочікувано холоднюча вода, від якої в неї перехопило дух — ось йому кара. Затримавши подих, вона пірнула, а її волосся розпливлося віялом по поверхні води. Якщо вона потоне — отоді він буде покараний.