Ще через півгодини вони перейшли наступний гребінь і спускалися довгим схилом, зверненим на північ, який привів їх нарешті, у наступну долину з іще однією річечкою. Ця вже була повноводніша, і вони перейшли її по кам’яному мосту, густо вкритому коров’ячим лайном. Капрали, що були не такі втомлені, як він, розвеселилися, вдаючи, що готові збунтуватися від огиди. Один із них шпурнув сухим кізяком йому в спину. Тернер навіть не обернувся. Ті клапті одягу, почав він пригадувати, могли бути піжамкою дитини. Хлопчика. Бомбардувальники часом прилітали одразу після світанку. Він намагався прогнати ці думки, але вони його не слухалися. Французький хлопчик, який спить у своєму ліжечку. Тернер хотів опинитися якомога далі від того розбомбленого котеджу. Тепер його переслідувала не тільки німецька піхота й авіація. Якби світив місяць, він був би радий іти всю ніч. Капралам це б не сподобалося. Можливо, настав час позбутися їх.

Вниз по течії вздовж річки росли тополі, верхівки яких тріпотіли й виблискували в останніх променях сонця. Солдати повернули в протилежному напрямку, і незабаром дорога знову перетворилася на стежку й повернула від річки вбік. Вони продиралися через кущі, що мали товсте блискуче листя. Ще там росли хирляві дуби, які ледь-що зазеленіли. Мокра трава під ногами приємно пахла, і він подумав, що з цим місцем щось негаразд, настільки воно відрізнялося від усього, що вони бачили досі.

Попереду почулося гудіння якихось машин. Воно ставало голоснішим, сердитішим і наводило на думку про обертання лопатей електротурбін на неймовірній швидкості. Вони входили у великий зал, наповнений звуком і енергією.

— Бджоли! — вигукнув Тернер. Він вимушений був обернутися й повторити ще раз, щоб вони почули його. Він добре знав, що це значить. Якщо хоч одна заплутається у волоссі і вжалить, вона, помираючи, посилає хімічний імпульс, і всі інші, які отримають його, неодмінно прилетять, вжалять і помруть у тому ж самому місці. Загальна військова повинність! Після всіх небезпек це було навіть образливо. Вони з головою понакривалися шинелями й побігли крізь рій. Усе ще оточені бджолами, добігли до смердючої заболоченої канави, через яку перебігли хиткою кладкою. Вибігли позаду стодоли, де все раптом стихло. За стодолою було фермерське подвір’я. Не встигли вони увійти туди, як почали гавкати собаки й до них вже бігла літня жінка, махаючи руками, як на курей, яких вона хоче прогнати. Капрали покладалися на знання Тернером французької. Він вийшов уперед і почекав, поки вона наблизиться. Ходили чутки, що є цивільні, які торгують пляшками з водою по десять франків, хоча сам він такого ніколи не бачив. Французи, яких він зустрічав, були або щедрими, або заглибленими у свої власні нещастя. Жінка була тендітною та енергійною. Мала сварливе, не від миру сього обличчя з якимось диким виразом. Голос у неї був різкий.

— C'est impossible, M'sieu. Vous ne pouvez pas rester ici.[14]

— Ми будемо в стодолі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і всього того, чим ви зможете з нами поділитися.

— Неможливо!

— Ми воюємо за Францію, — лагідно сказав він їй.

— Ви не можете тут залишатися.

— На світанку нас вже не буде. Німці все ще…

— Це не через німців, мосьє. Це через моїх синів. Вони звірі. І вони скоро повернуться.

Тернер відсунув жінку набік і пройшов до насоса в кутку двору, біля кухні. Нетл і Мейс пішли за ним. Поки він пив, дівчинка приблизно десяти років зі своїм маленьким братом, який тримав її за руку, дивилися на нього з дверей. Напившись і наповнивши свою манірку, він посміхнувся їм, і вони втекли. Капрали під насосом були разом і пили одночасно. Жінка раптом підбігла до нього ззаду і схопила за лікоть. Перш ніж вона заговорила, він сказав:

— Будь ласка, принесіть нам те, чого я просив, інакше ми прийдемо і візьмемо все це самі.

— Мої сини — це тварюки. Вони мене вб’ють.

Йому хотілося сказати: «Так тому й бути», але замість цього він пішов геть, кинувши через плече:

— Я поговорю з ними.

— Тоді, мосьє, вони вб’ють вас. Вони роздеруть вас на шматки.

Капрал Мейс був кухарем у тому ж підрозділі Королівських військ зв’язку, що й капрал Нетл. До армії він працював на складі «Гілз»[15] на Тотнем-Корт-роуд. Він казав, що трохи розуміється на комфорті, і в стодолі узявся облаштовувати їхній постій. Тернер би просто кинувся на солому. Мейс же знайшов купу мішків і з допомогою Нетла набив їх соломою, зробивши три матраци. Підголів’я він зробив із пресованих пак сіна, піднімаючи їх однією рукою. З дверей, покладених на стосики цегли, зробив стіл. Дістав із кишені половину свічки.

— Мають бути якісь вигоди, — бурмотів він. Це вперше вони відмовилися від грубих сексуальних натяків. Усі троє лежали на своїх матрацах, курили й чекали. Тепер, коли їм вже не хотілося пити, вони могли думати тільки про їжу і реготали, слухаючи, як в них у темноті бурчить у животах. Тернер переповів їм свою розмову зі старою і те, що вона казала про синів.

— П’ята колона, ось вони хто, — сказав Нетл. Він виглядав маленьким тільки поряд зі своїм приятелем, але в нього були різкі риси маленького чоловіка й дружелюбний вигляд якогось гризуна, який ще посилювався від його звички прикушувати нижню губу верхніми зубами.

— Або французькі нацисти. Німецькі поплічники. Так, як у нас Мослі, — додав Мейс.

Якийсь час вони мовчали, потім Мейс сказав:

— Або так, як вони всі по селах — почманіли від шлюбів тільки між родичами.

— Як би там не було, — сказав Тернер, — гадаю, треба перевірити зброю і тримати її під рукою.

Так вони й зробили. Мейс запалив свічку, і вони зайнялися звичною справою. Тернер перевірив револьвер і поклав його так, щоб легко було дістати. Капрали, зробивши, що треба, сперли свої «лі енфілди» на дерев’яну решітку й знову вляглися на «ліжка». Нарешті прийшла дівчинка з кошиком. Поставила його біля дверей стодоли і втекла. Нетл приніс кошик, і вони виклали на стіл усе, що в ньому було. Круглий буханець чорного хліба, маленький шмат м’якого сиру, цибулина і пляшка вина. Хліб був черствий, погано різався й пахнув цвіллю. Сир був добрий, але одразу ж зник без сліду. Пляшку вони передавали по колу, й незабаром вона була порожня. Тож вони жували запліснявілий хліб і гризли цибулю.

— Я б і паскудній собаці такого не дав, — сказав Нетл.

— Я піду, — сказав Робі, — і принесу чогось кращого.

— Ми теж підемо.

Але ще якийсь час вони мовчки лежали на спинах. Ніхто поки що не хотів мати справу зі старою жінкою.

Потім почулися кроки, вони обернулися до дверей і побачили там двох чоловіків. Кожен із них тримав щось у руках, можливо, кийок чи обріз. У сутінках важко було сказати. Облич французьких братів вони теж не бачили.

— Bonsoir, Messieurs.[16]