— Ілля, глянь, що я знайшов! — повернувшись спиною до стіни, Добриня пальцями намацав ножа і висмикнув його із щілини. — Оце так знахідка!

— Ти гадаєш — він нам пригодиться?

— Ще б пак! Іди-но сюди — стань до мене спиною і міцно тримай руки, а я спробую перерізати сирицю! Що буде завтра — побачимо, а сьогодні скористаємося тим, що посилає нам доля!

З цими словами Добриня обережно почав пильгучити цупку сирицю, якою було скручено руки Іллі. Незабаром вона впала, а через хвилину і Добриня був вільний.

— Ох, як стало легко! — вигукнув він, потираючи затерплі зап'ястя.

— То, може, скинемо й кангу? — спитав Ілля,

— Та, звичайно ж, скинемо ік бісовій мамі! На — ріж! — і підставив шию.

Упала одна колодка, потім — друга. Упала — ніби гора з пліч звалилася. Кляте ярмо не тільки давило шию і плечі, не тільки заважало ходити, бігати, спати — воно гнітило душу, не давало житти. Віл звикає до ярма, людина — ніколи. І тепер, коли ненависна канта упала на підлогу, Добрині здалося, що він вдруге народився на світ.

Як легко! Як вільно! То дарма, що вони з Іллею взаперті. У них попереду ще цілий вечір, ціла ніч, і вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно — в боротьбі! Іншого кінця Добриня собі не мислив.

Тут грюкнули двері. Не заходячи до приміщення, вартовий поставив просто на підлогу казанок з сорбою.

— Їжте! — і знову засунув засов.

Хлопці переглянулися. Пронесло! Було б гірше, значно гірше, коли б вартовий помітив, що вони звільнилися від пут і колодок.

Вони швидко вихлебтали рідку сорбу, в якій де-не-де плавали шматочки м'яса, і прислухалися. Вартовий неспішно чалапав по двору, мугикаючи щось собі під ніс. Отже, їх стережуть! Тож, щоб зараз вибратися з чинбарні, нічого й думати.

Добриня уважно оглянув приміщення. Збудоване добротно, міцно! Смолисті соснові колоди пригнані одна до одної щільно. В єдине вузьке віконце, що тьмяніло під стелею, не пролізти. На горище лазу немає — отже, надвір вийти можна тільки в двері. Вони ж заперті, а за ними — вартовий!

Що ж робити?

Ілля теж нічого не міг придумати. Обидва довго мовчали.

— А знаєш, давай поспимо, — несподівано запропонував Добриня. — До вечора не близько, а спати хочеться...

Ілля не перечив.

Вони знайшли кілька м'яких овечих шкур, що не дуже відгонили тухлятиною, постелили на долівці, лягли і швидко поснули.

Тихо в чинбарні, глухо. Не долітають сюди ні гортанні вигуки монголів, половців, башкирдів, булгар, саксинів та синів інших племен, змушених Батиєм іти з ним у похід, ні кінське іржання, ні рев верблюдів. Не чути і скрадливих кроків вартових за стіною. Все, здавалося, заснуло — спить непробудним сном.

Так би і проспали стомлені полоненики весь вечір і всеньку ніч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки.

Добриня схопився. В чинбарні було темно. Невже ніч?

У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали!

Він штовхнув Іллю під бік.

— Вставай!

І тут же його мозок пронизала несподівана думка: ось хто може змусити вартових відчинити двері — Ілля! Це ж його вони стережуть! На нього їхня надія, бо вони сподіваються, що воєвода Дмитро заради сина відчинить їм ворота міста. А що, коли спробувати?

— Ілля, послухай! — зашепотів він на вухо боярчукові. — Утекти можна лише через двері. Отже, треба вигадати важливу і ймовірну причину, щоб вартові їх відчинили. І я, здається придумав, як це зробити!

— Як?

— Треба сказати їм, що тобі погано, що ти помираєш...

— Ти гадаєш, вони зважать на це?

— Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зіницю ока! Уявляєш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справді упокоївся? Та він голови їм постинав би! І вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що двері вони нам відчинять.

— А тоді що?

— Якщо їх буде двоє чи навіть троє, то ми їх зможемо приголомшити і втекти. Ось тримай! — і Добриня вклав у руки Іллі важку дубову качалку, якою чинбарі розкачують і рівняють вичинені шкіри. — Такою довбешкою не тільки людину, а й вола можна вбити.

— Замашна! — погодився Ілля, виважуючи качалку в руці.

— Якщо добре торохнути, то вважай, що й кінець!

От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворі, теж справимося!