З Орду жив він мирно, у братерській злагоді, мав його не тільки за першого темника, а й за порадника і навіть у своїх ханських ясаках та ярликах[83] братове ім'я ставив попереду свого: "Ми, хани Орду та Бату, повеліваємо..." Мабуть, це й стало причиною того, що його прозвали Саїн-ханом, бо по відношенню до підкорених народів, до своїх монголів та навіть до нойонів та беїв був він не справедливіший, ніж Чінгісхан, Джучі чи інші джихангіри.

Виконуючи волю Чінгісхана, Бату підкорив башкирів, булгарів волзьких, саксинів, половців, черкесів і весь Північний Кавказ, половину Русі до Дніпра, а тепер, у рік Миші, розпочав свій останній, вирішальний похід на вечірні країни. І першим у цьому поході упаде йому до ніг прадавня столиця Русі — Київ. А останнім... Однак хто те знає, яке місто чи який народ упаде йому до ніг останнім? Хіба що Вічне Небо... Його великий дід, По-трясатель Всесвіту, заповів йому перед смертю дійти аж до Останнього моря. І ось він вирушив у цей грандіозний похід.

Ще влітку цього року заклав він за Ітилем, тобто за Волгою, свою нову столицю Бату-сарай і поставив перед розкішною золотою юртою чорне знамено — знак війни. Три місяці на цей заклик зі всього улуса збиралися до походу військові сили — переправлялися через Волгу і поволі, не поспішаючи, простували на захід сонця, а коли всі зібралися і перейшли Дон та Донець, Бату вирушив і сам. Він швидко наздогнав військо і пішов прямо на давно розвідані дніпровські переправи побіля Росі...

І от він тут — Киюв перед ним! Як же взяти його — ось питання!

Батий дивився на грізні вали міста, що ощетинилися тисячами вояків, і думав. Довго думав. Та місто здавалося йому неприступним.

Тоді він підняв руку — і монгольські царевичі та найвидатніші нойони наблизилися до нього. Мовчки схилилися в чеканні.

Батий запитав коротко:

— Джихангіри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти?

Запала мовчанка. Ніхто не поспішав розкривати рота. Батий повернув голову через ліве плече і побачив Менгу.

— Мунке! Ти вже стояв раз перед ворітьми цього міста. Скажи — що нам робити? Менгу шанобливо вклонився.

— Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили моїх послів. Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумілих! Тому в мене одна думка: брати місто приступом і знищити його! І ніяких перемов з обложеними!

— А ти, Субедею? — Батий перевів погляд на свого вірного пса, знаменитого старого полководця, що у свій час ходив не раз у походи з Чінгісханом та Джучі. — Що ти скажеш?

Худий жилавий старик поплямкав синіми губами, стягнув з голови сіру вовчу шапку і статечно вклонився. Його широке зморшкувате обличчя було суворе і темне, а вузькі вицвілі очі каламутилися проти вітру слізьми. Голос його, як і він сам, був сухий, скрипучий.

— Саїн-ханеї Батько йєка-монголів Чінгісхан, коли підступав до якого-небудь міста, завжди посилав попереду послів і пропонував обложеним почесні умови для здачі. Нерідко були такі, що піддавалися нам, і це рятувало кілька сотень чи й тисяч монгольських воїнів від неминучої загибелі. Так робив завжди і ти, джихан-гіре. Чому ж нині маєш відступитися від цього мудрого правила, заповіданого нам Священним Правителем?

Субедей перечив думці Менгу. Але він звик перечити джихангірам ще з часів Чінгісхана, бо покладався на його захист. А тепер за ним стояли слава великого войовника і літа, що збагачують людину мудрістю та безстрашністю.

Батий повернувся до своїх полководців — темників та тисячників, обвів усіх пильним поглядом, ніби чекав, що ті висловлять іншу думку, та всі мовчали. Тоді він поклав руку на плече "непереможному".

— Так, мій аталику[84]! Не будемо порушувати яси[85] Потрясателя Всесвіту. Пошлемо послів і нині — хай ніхто не скаже, що Саїн-хан учинив несправедливо!

Він плеснув у долоні — і в ту ж мить перед ним став сотник туленгітів.

— Привести полоненика!

Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:

— Брате, ти обіцяв знайти досвідченого терджумана. Він з тобою?

— Ойє!

— Давай його сюди!

Менгу кивнув Жадігерові — і той привів Добриню. Майже одночасно туленгіти поставили перед Батиєм виснаженого полоненика у драному половецькому чапані і теж з кангою, як і в Добрині, на гаю. Він був без шапки, і на його нічим не прикритій голові кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до пліч.

Щось дуже знайоме привиділося Добрині в його очах, в його обличчі. Та що — ніяк не міг уторопати. Знав напевне, що ніколи раніш не зустрічав цього молодика, і все ж не міг позбутися почуття, що знайомий з ним.

Цю загадку тут же розгадав Батий.

— Цей богол, — сказав він, — син киювського бея Думитра Ільяс. Підведіть його до міста і покажіть орусутському воєводі — хай упізнає сина. Може, зговірливіший буде...

Царевичі і нойони-баатури зацмокали язиками, заґелґотали:

— Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж піде послом? Батий повів оком по колу.

— Надамо цю честь нашому достославному братові Мунке.

— Небезпечно посилати джихангіра, — зауважив Субедей. — Орусити дізнаються, хто він такий, — уб'ють.