— Добриня? Гарне ім'я... Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Воріт ми не відчинимо!

Не встиг Добриня розкрити рота, як із натовпу вискочив невідомий і кинувся перед князем на коліна.

— Княже! Княже! Дозволь слово мовити! Він здер з голови заячу шапку і труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як і чуб, і на ньому видно було лише хрящуватий прямий ніс та маленькі, вузько посаджені чорні, як вуглинки, очиці, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики.

Князь від несподіванки оторопів.

— Ти хто?

— Хіба не впізнаєш, княже? — незнайомець підвівся. — Я ж колишній твій тіун з Путивля... Доман. Князь пильніше заглянув у його обличчя.

— Доман?.. А й справді Доман... Пригадую. Як ти опинився тут?

Доман скривився, сплеснув руками.

— Княже, батечку наш, коли б ти тільки бачив, що зробили погані з Путивлем! Ми вирішили було, як оце і ви зараз, оборонятися. Думали — вистоїмо! Заборола міцні, високі, люду збіглося з околиць немало... Та де там! Хіба проти сили вистоїш? Татари-мунгали полізли на нас зі всіх боків, як сарана! Закидали із пращ камінням, розтрощили ворота пороками, будівлі підпалили — і ввірвалися в город, мов стадо лютих зубрів! Що вони робили! Вбивали, різали, в'язали, знущалися з жінок та дівчат! Не знаю, що з моїми — загинули чи в неволі. А мені вночі пощастило втекти — і ось я тут уже другий день. І прошу тебе, княже, благаю — врятуй Київ і всіх нас! Не допусти, щоб з Києвом зробили те ж, що з Черніговом та Путивлем! Погодься на вимогу Менгу-хана, бо іншого шляху до порятунку немає! Або підкоритися — і жити, або загинути! Я знаю — ті села і городища на Сіверщині, які не чинили опору, Менгу пощадив, а ті, що виступили проти нього збройне, висік упень! Невже ти хочеш і собі такої долі, своїм ближнім і всім киянам?

— Що ж нам робити? — знову засумнівався-завагався князь.

— Піти на угоду з Менгу-ханом! — гаряче почав переконувати його Доман. — Дати відкупного! Погодитися виплачувати данину. Тільки так ми врятуємося!

— Відкупного? — про данину князь ніби недочув, а ухопився за думку про відкуп. — Коли б же погодився, можна було б назбирати щось і відкупитися. Чи як ти гадаєш, Федоре?

Було ясно, що Михайло Всеволодович хоче миром уладнати діло з Менгу-ханом. Надія була хистка, непевна, та вона вже полонила його.

І боярин Федір, і боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще до кінця збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя своє вузьке обличчя і ще гарячковитіше зашепотів:

— Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старості літ тягнули на аркані, як упослідженого раба, а дочок та невісток твоїх, онук твоїх поганин узяв собі на потіху? Подумай! Я даю тобі добру пораду. Ти врятуєш себе, сім'ю свою, Київ і всіх киян! Княже!

Добриня відчув, як у серці закипає гнів. На що підбиває князя цей чоловік? На самогубство! На добровільну смерть князівської родини, на загибель Києва! А сам на що сподівається? Що виживе? Але ж він нещодавно втратив усю родину — чого ж тоді так дбає про себе?

— Княже! — несподівано голосно вигукнув Добриня. — Не вір цьому чоловікові! Не знаю чому, але він підмовляє тебе на лихе діло! Я цілий рік провів серед мунгалів і на власні очі бачив, як вони ставляться і до тих, кого завоювали силою, і до тих, кого підманули улесливими обіцянками здатися їм добровільно. Однаково! Передусім вони вбивають ліпших людей — князів, бояр, книжників, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всіх інших обертають на рабів! То невже ж кияни погодяться самі підставити шию під ніж кочовика? Невже власними руками відчинять ворогові ворота до свого міста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова — чи стануть вони на вал зі зброєю в руках, чи здадуть Київ Менгу-ханові. Як тільки Менгу в'їде в місто, усім тут буде смерть або неволя! То вже ж ліпше загинути вільними людьми, як переяславці та чернігівці, ніж самим всунути голову в пащу кривавому звірові!

Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:

— Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ вистоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!

Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, — така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.

— Чого вони кричать?

— Не дозволяють відчиняти воріт, — відповів Добриня.

— А коназ що каже?

— Думає і вагається. Не знає, що робити.

— Вагається! — обурився Жокте. — Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та його джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!

Михайло Всеволодович вислухав і відповів:

— Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів — день, два або й три...

— Три!.. — сердито вигукнув Жокте. — Та завтра вранці Мунке-каан повинен в'їхати в Киюві Які там два чи три дні!

Тут закричав тисяцький Дмитро:

— Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! — І повернувся до князя. — Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!

— Так, так! Ми будемо оборонятисяі — Майдан загув, загаласував: — Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!

Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.