— Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович[28] — прошелестіло над майданом.

Князь спішився. Його враз оточили бояри і гридні. Тепер було видно, що він середнього зросту, сивобородий, голубоокий, і було йому далеко за п'ятдесят. Життя вже проклало на його обличчі помітні сліди, пригнуло плечі, але вогню в очах ще не погасило.

— Підведіть послів, — звелів він. Посли підступили ближче. Жокте зробив від них ще крок наперед.

— Коназ Микаїло, мій повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте.

— А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?

— То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.

— Чого ж хоче Менгу-хан?

— Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.

Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка — вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:

— Що ще велів тобі сказати Менгу-хан? Жокте розплився в улесливій усмішці.

— Він сказав, що коназ Микаїло — розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери[29] каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!

Князь завмер, ніби йому відібрало мову. Стояв непорушно і, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зіниці його очей та з лиця поволі стікали залишки рум'янців і воно ставало жовто-восковим.

Завмерли і бояри у нього за спиною. І гридні, і городяни, що темною стіною товпилися довкола, теж притихли. Що відповість князь?

А Михайло Всеволодович все мовчав.

Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?

Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти — підхопити, підтримати?

Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно — в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.

— Княже, не погоджуйся! — вигукнув він. — Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!

Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.

— Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?

Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив'язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.

— Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!

— Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись? Федір задумався. І тоді в розмову вступив тисяцький Дмитро.

— Їх не так багато, княже. Втікачі з Чернігова кажуть, що їх тут ке більше одного тумена. А киян — п'ятдесят тисяч! — він швидко глянув на Добриню і кинув: — Про це, хлопче, послам — ні слова!

Добриня на знак того, що зрозумів, опустив повіки, а князь здивувався.

— Так це ж усіх — з жінками, дітьми та старими! Але Дмитро стояв на своєму:

— Воями стануть усі чоловіки, княже! Допомагатимуть жінки й отроки! Киян буде не менше, ніж татар! Окрім того, нас захищатимуть могутні київські вали та заборола — вистоїмо, княже!

— Та й Бог нам допоможе! — вигукнув Федір, і його великі очі, звернуті до неба, блиснули дивним сяйвом. Князь оживився, щоки його зарожевіли.

— Справді, Бог нам допоможе. Не може він допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! — Голос його зміцнів, плечі розпросталися, і він уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. — Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловік? Перекажи послам...

— Його звати Добринею, княже, — підказав тисяцький Дмитро. — Мені здається, йому можна вірити...