— Але тоді не буде місця для нас! — захвилювався Пін. — Ми не хочемо залишатися. Ми хочемо йти з Фродо!

— Ви не зовсім розумієте й не можете уявити, що чекає попереду! — заперечив Елронд.

— Але ж і Фродо не знає, - зазначив Гандальф, несподівано підтримуючи Піна. — І ніхто з нас цього ясно не бачить. Звісно, якби гобіти сповна усвідомлювали небезпеку, вони не насмілилися б іти. Але хотіли б так само піти, хотіли б відважитися й почували б себе присоромленими й нещасливими. Я думаю, у цій справі дружба важливіша за велику мудрість. Ніякий ельф, кого ти міг обрати, навіть високорідний Глорфіндель, не в змозі самотужки штурмувати Чорний Замок чи відкрити дорогу до Вогню навіть тією владою, що йому дарована.

— Переконливі доводи, — сказав Елронд, — але я все ще маю сумнів. Я передчуваю, що Гобітанія вже не буде безпечною, як раніш, і думав відправити цих двох попередити народ і зробити все, що можливо, за звичаями країни. У всякому разі, молодшому, Перегрінові Туку, слід, на мою думку, залишитися. Не лежить у мене душа відпускати його…

— Тоді, пане Елронд, замкніть мене у в'язниці чи відішліть додому зав'язаного у мішку! — заявив Пін. — Інакше втечу за загоном!

— Ну, тоді бути по тому. Ти підеш з усіма, — здався Елронд. — Тепер нашу Дев'ятку набрано. Через сім днів вам треба вирушати.

Ельфійські ковалі перекували меч Еленділа, викарбували на ньому сім зірок між місячним серпом та променистим сонцем й особливі закляття — адже Арагорн, син [293] Арахорна, йшов воювати на кордонах Мордору. Яскраво заблищав відроджений клинок, міцний і гострий; сонце віддзеркалювалося у ньому гарячо-червоними відблисками, а місяць — крижаним сяйвом. Арагорн дав йому нове ім'я: Андріл, Полум'я Заходу.

Арагорн з Гандальфом тепер подовгу гуляли вдвох, обговорюючи майбутню подорож та можливі труднощі, або проглядали книги й карти з написами та малюнками, що зберігалися у садибі Елронда. Фродо іноді приєднувався до них; але він розраховував на їхнє керівництво й волів проводити якнайбільше часу з Більбо.

Вечорами гобіти сиділи у Камінній залі, де, серед інших історій, почули повну повість про Берена та Лючіень й повернення Великого Скарбу; але вдень Меррі з Піном гуляли де завгодно, а Фродо і Сема завжди можна було побачити у маленькій кімнатці Більбо. Там він читав їм уривки зі своєї книги (все ще далекої від завершення), або — з віршів, або записував зі слів Фродо їхні недавні пригоди.

Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо один; старий витяг з-під ліжка дерев'яну скриньку, відкинув віко та, пошурхотівши там, сказав:

— Тут у мене твій меч, але ти ж пам'ятаєш, він зламався. Я відклав його, щоб потім віддати ковалям полагодити, та якось забув. А тепер немає часу. Отож я подумав, може, ти погодишся взяти ось це?

І Більбо, діставши зі скриньки шкіряні потерті піхви, витяг з них маленького меча; гладенька криця раптом виблиснула холодно й яскраво.

— Це Жало, — сказав він і без особливих зусиль встромив клинок глибоко в дерев'яну балку. — Візьми, якщо хочеш. Мені він, мабуть, вже не знадобиться…

Фродо з вдячністю прийняв подарунок, а Більбо вже виймав новий пакунок, невеличкий, але напевне важкий:

— А ще ось це!

Під кількома шарами старого ганчір'я зберігалась маленька кольчуга. Вона була щільно сплетена з безлічі колечок, прикрашена блискучим камінням, вона була тонка, як полотно, холодна, як крига, й міцніша за крицю. Вона виблискувала місячним сріблом, і до неї додавався ще пояс, гаптований перлинами.

— Красива річ, еге ж? — сказав Більбо, підносячи кольчугу до світла. — Й корисна. Це гном'яча кольчуга, подарунок [294] Торіна. Я забрав її з музею перед тим, як пішов з Гобітанії, й поклав разом з іншими речами — крім Персня, я всі згадки про свою подорож взяв з собою. Але тепер ця штука навряд чи мені потрібна — хіба що тільки помилуватися інколи… Коли її одягнеш, вага майже не відчувається.

— Але я в ній мав би вигляд… ну… вона навряд чи мені підійде, — збентежився Фродо.

– І я казав те ж саме. Але щодо зовнішності не турбуйся: її можна носити під одягом. Ну, нехай це буде нашою спільною таємницею — нікому ані пари з вуст! Але мені буде спокійніше, якщо знатиму, що ти її носиш. Мені здається, її не проб'ють і кинджали Вершників, — додав він стиха.

— Добре, візьму, — сказав Фродо. Більбо допоміг йому натягти кольчугу, причепив Жало до блискучого пояса; а потім Фродо одягнув свої споловілі дорожні штани, сорочку й куртку.

— Оце вже гобіт як гобіт, — похвалив Більбо. — Але тепер ти багатший усередині, ніж видно зовні. Хай тобі щастить! — Він відвернувся й подивився у вікно, намагаючись промуркотіти якусь пісеньку.

— Ох, чим же мені віддячити тобі за таку доброту! — розчулився Фродо.

– І не пробуй! — сказав старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! Тепер тебе так просто й не поплескаєш! Але май на увазі: гобіти повинні триматися один одного, особливо Торбинси. Замість подяки я хочу тільки, щоб ти був дуже обережним, по можливості, та привіз мені усі новини, які знайдеш, й усі старовинні пісні й перекази. Я намагатимусь закінчити книгу до твого повернення. Хотілося б написати й другу — якщо доживу. — Він замовк і, знову відвернувшись до вікна, тихесенько проспівав: