Спочатку вони обійшли той зелений пагорб, проминули другу долину, глибшу та ширшу» а далі горби пішли низкою, і мандрівникам доводилося то залазити на пагорки, то спускатися з довгих схилів. Не було там ні дерев, ні води, тільки кучерявий, пружний дерен і тиша, лише вітер посвистував десь високо, та звідкись з неба лунали зрідка крики самотніх незнайомих птахів. Сонце піднялося вище, зробилося спекотно. Долаючи черговий схил, вони раз у раз відчували, як слабшає вітер; Коли далеко на заході промайнув ліс, його немов димом оповило — з кожного листочка й кореня знову випаровувалась волога. Небосхил тепер огортав серпанок, а над ним небо стало ніби твердим, густо-синім. [148]

Опівдні гобіти опинилися на горбі з широким пласким верхом, на зразок тарілки з валом по краю. Повітря там застигло нерухомо, небо нависло прямо над головами. Подорожани перетнули заглибину і, подивившись на північ, з радістю визначили, що їм залишилося йти менше, ніж очікували. Зрозуміло, у спекотному мареві легко помилитися, вимірюючи відстань, але ряд пагорбів, поза сумнівом, уже наближався до кінця. Понизу тяглась на північ довга долина, за нею вигулькнули два стрімких узгір'я, переділені вузьким виярком, а далі починався низькоділ, обмежений якоюсь темною смугою.

— Це дерева, — сказав Меррі. — А за ними має бути Тракт. Від самого мосту він обтиканий з обох боків деревами. Кажуть, ніби у давні часи хтось їх посадив.

— Гаразд! — сказав Фродо. — Якщо й далі так піде, то ми пройдемо повз Могильники ще засвітла. Там уже й знайдемо місце, де ночувати.

Щоправда, обернувшись на схід, він дещо засмутився: там пагорби були високі і грізно нависали над головами; кожний з них вінчали зелені кургани, а де-не-де стриміло ще й могильне каміння, немов ощирені ікла.

Вони поспішили відвернутися від того смутного видовища і повернулися до круглої улоговини. Самотній камінь посередині майже не давав тіні. Звичайний, необроблений камінь, але він все ж здавався поважним, немов позначав якусь межу чи попереджав про таємну погрозу. Але гобіти сильно зголодніли, а сонце в полуденну годину сяяло щосили — чого ж їм було боятися? Отже, вони притулилися відпочити під каменем. Він був прохолодний, сонце його чомусь не нагріло; але у таку спеку це було навіть приємно. Попили, поїли — кращого обіду на свіжім повітрі й не забажаєш: бо ж Том щедрою рукою забезпечив їх харчами. Розвантажені поні походжали неподалік, поскубуючи травичку.

Довго їхали того дня верхи, забагато з'їли, а ще сонечко гріло, та пахтіли трави, та довгенько лежали вони, дивлячись у небо, — ось так і ускочили у халепу. Спати вони не збиралися, але поснули, а потім їх ніби підкинуло від неясної тривоги. Камінь, все ще холодний, відкидав довгу бліду тінь, що накрила гобітів. Бліде й водянисте сонце ледь помітно світило понад західним краєм улоговини, де вони лежали; а з інших боків стіною стояв густий, білий і [149] студений туман. Повітря застигло й гнітило серце. Поні збилися докупи, головами одне до одного.

Налякані гобіти попідскакували і метнулися до західного краю. Але й там було те ж саме: сонце швидко поринуло у туманне море, залишивши після себе лише сірі сутінки. А туман все підіймався, поки не злився у купол над головами мандрівників: вони тепер були замкнуті у напівтемній залі, що спиралася, мов на стовп, на могильний камінь посередині.

Вони відчули, що потрапили в пастку, але все ж таки не зовсім занепали духом. Дорога була недалеко, вони пам'ятали, як її знайти. У всякому разі, улоговина з тим каменем їм настільки не сподобалась, що вони й хвилинки зайвої не хотіли там залишатися. Хоч руки в них змерзли, вони зібралися у подальшу путь дуже хутко.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою довгим північним схилом крізь туман, ведучи за собою поні. Чим нижче, тим холоднішим та вогкішим ставав туман, волосся гобітів змокло і прилипло до чола. У самому долі стало так холодно, що вони мусили дістати плащі з каптурами, і на них відразу почали осідати великі сиві краплини. Гобіти знов сіли верхи на поні і поволі рушили уперед, визначаючи напрямок по вигинах ґрунту. Якби їм пощастило знайти той виярок на північному кінці долини, що його вони вранці бачили зверху, далі можна було б уже не дбати про напрямок — йдучи приблизно прямо, рано чи пізно вони б надибали Тракт. Що робити потім, вони поки що не думали, але сподівались, що, може бути, за межами Могильників туман розійдеться.

Посувалися дуже повільно. Щоб не заблукати та не розійтись на різні боки, вони їхали один за одним — Фродо попереду, Сем відразу за ним, а потім вже Пін та Меррі. Долина тяглась без кінця. Раптом Фродо побачив щось обнадійливе: крізь туман ввижалася темна пляма, отже, північний кінець Могильників уже близько. Тепер здолати ворота, й вони вільні.

— Вперед! За мною! — крикнув він не обертаючись і прискорив ходу. Та надія його швидко змінилася на подив і тривогу: темні плями стали виразнішими, але якось скоротилися, аж ось над ним нависли величезні зловісні камені, що хилилися один до одного, немов опори невидимих дверей. Нічого схожого на це вони вранці не бачили. [150]