Тут заговорила міс Ферфакс, яка досі рідко розмовляла і то — тільки зі своїми «союзниками».

— Таке, безперечно, може трапитися. — Вона замовкла й закашлялася. Френк Черчілль обернувся до неї, готовий слухати далі.

— Ви щось сказали, — нагадав він серйозним тоном. Вона прокашлялася і заговорила знову.

— Я лише хотіла зазначити, що хоча в такі несприятливі обставини дійсно інколи потрапляють як чоловіки, так і жінки, я все одно не вірю, що таке буває дуже часто. Нерозумна і всепоглинаюча пристрасть дійсно може спалахнути, але ж, як правило, потім завжди буває достатньо часу, щоб від неї одужати. Зрозумійте мене правильно: тільки люди слабкі й нерішучі, чиє щастя завжди залежить від милості випадку, здатні стати жертвою невдалого знайомства, котре мучитиме і пригноблюватиме їх усе життя.

Френк Черчілль нічого не сказав у відповідь; він просто поглянув на Джейн і смиренно поклонився, а потім бадьорим тоном мовив:

— А я так мало довіряю власним судженням, що коли збиратимусь одружитися, то попрохаю когось вибрати мені дружину. Ви мені допоможете? — Звертаючись до Емми. — Я певен, що ваш вибір мені сподобається. Ви ж якось уже одного разу допомогли створенню сім'ї? — Посміхнувшись своєму батькові. — Тож і для мене знайдіть когось. Я не надто поспішаю. Зробіть її своєю приятелькою, займіться її вихованням.

– І створіть із неї свою подобу.

— Будь ласка, я не заперечую.

— Прекрасно. Я беру на себе це доручення. Ви отримаєте чарівну дружину.

— Вона мусить бути надзвичайно життєрадісною і мати карі очі. Це — головне, інше мене мало цікавить. Я поїду на кілька років за кордон, а коли повернуся, то приїду до вас по свою дружину. Не забудьте.

Він міг не боятися, що Емма забуде. Це доручення знайшло щонайсприятливіший відгук у її душі. А що, коли Гаррієт стане тією жінкою, яку він змалював? За винятком карих очей, через два роки вона цілком здатна стати такою, як йому потрібно. Можливо, саме про Гаррієт і подумав Френк у той момент — хто знає? Можливо, її він і мав на увазі, коли загадав про виховання?

— Ну що, пані, — звернулася Джейн до своєї тітки, — може, приєднаємося до місіс Елтон?

— Якщо хочеш, то давай, серденько. Залюбки. Я вже готова. Я ще раніше хотіла з нею піти, але й зараз не запізно. Ми її незабаром наздоженемо. Он вона! Та ні, то хтось інший. Це одна з дам того ірландського товариства, що приїхало найманим екіпажем; вона зовсім на неї не схожа. Оце так!

Вони пішли, а через мить за ними пішов і містер Найтлі. Залишилися тільки містер Вестон, його син, Емма і Гаррієт. Молодику ще додалося жвавості, яка стала майже неприємною. Навіть Емма — і та втомилася від його веселості та лестощів; вона воліла спокійно погуляти з кимось іншим чи просто посидіти на самоті, щоб ніхто не заважав їй споглядати чудовий краєвид, котрий відкривався з пагорба. Поява слуг, що прийшли нагадати про подані карети, порадувала око. Навіть гамір, що супроводжував підготування до від'їзду, і настійне бажання місіс Елтон, щоб карету подали спочатку їй, видалися менш дратівливими перед перспективою спокійної поїздки додому, котрій судилося покласти край вельми сумнівним розвагам цього дня. І Емма сподівалася, що ніякою підступністю її більше ніколи не зможуть заманити в компанію, де так багато непідходящих одне одному людей.

Чекаючи на карету, вона незчулась, як біля неї опинився містер Найтлі. Він озирнувся довкола, наче бажаючи пересвідчитися, що поруч нікого немає, а потім сказав:

— Еммо, я мушу ще раз поговорити з вами так, як мені вже колись доводилося говорити: можливо, це привілей скоріш проголошений мною,ніж дозволений вами,а все ж таки я вимушений ним скористатися. Я не можу без протесту дивитися на ваші хибні вчинки. Як ви можете бути такою жорстокосердою до міс Бейтс? Як ви взагалі могли дозволити собі таке нахабство — кепкувати над жінкою її віку, вдачі і становища? Я не думав, що ви на таке здатні, Еммо.

Емма пригадала, про що йдеться, почервоніла, пожалкувала, але спробувала відбутися жартом.

— Ну послухайте, як же я могла втриматися і не сказати? Ніхто б не втримався на моєму місці. І нічого тут страшного немає. Мені навіть здалося, що вона не зрозуміла мене.

— Запевняю вас, що зрозуміла. Вона прекрасно збагнула, про що йшлося. І відтоді тільки про те й говорила. Чули б ви, як самевона говорила — з якою добротою і великодушністю! Чули б ви, як вона віддавала належне вашій поблажливості, виявляла вдячність вам і вашому батькові за ту пошану й увагу, яку ви їй весь час виявляли — і це при тому, що спілкування з нею, як виявилося, викликає нудьгу і дратівливість.

— О Господи! — скрикнула Емма, — я знаю, що немає на світі створіння кращого за неї, але ви мусите визнати, що добре і сміховинне переплелося в ній найнесприятливішим чином.

— Дійсно, в ній переплелися ці риси, згоден, — відповів містер Найтлі, — була б вона багатою, я не звертав би особливої уваги на ті випадки, коли гідне осуду тимчасово бере гору над добром. Була б вона жінкою з чималим статком, я дав би можливість виявитися кожній безневинній абсурдності й не сварився б із вами через надмірні вільності в поводженні. Була б вона рівною вам за становищем — але ж ні! Ви тільки збагніть, Еммо, яка величезна між вами різниця! Вона — жінка бідна. Вона втратила той добробут, серед якого народилась; а коли доживе до старості, то, можливо, впаде у ще більші злидні. Її становище мусить викликати у вас незмінне співчуття. Ви вчинили дуже негарно! Ви, кого вона знала ще малою дитиною, за чиїм зростанням вона спостерігала ще з того часу, коли їїзауваження були для вас честю, — ви дійшли тепер до того, що бездумно, у засліпленні від власної пихи насміялися над нею, принизили її — та ще й перед племінницею, а також перед іншими людьми, багато з яких, можливо, а дехто — так обов'язково,візьмуть за зразок якраз вашеставлення до неї. Цей інцидент неприємний для мене, а для вас — так тим паче, Еммо, але ж я мушу, я буду, я обов'язково буду говорити вам правду, доки матиму таку можливість; я вдовольнятиму ся тим, що, даючи вам поради, які заслуговують на довіру, виявлятиму вам тим самим свої дружні почуття з вірою в те, що колись ви віддасте мені належне більшою мірою, ніж ви здатні це зробити зараз.

Розмовляючи, вони наближалися до карети; її вже подали. Не встигла Емма заговорити знову, як він подав їй руку і допоміг сісти. Містер Найтлі неправильно зрозумів почуття, що змушувало її постійно дивитися вбік і мовчати. Воно складалося зі злості на саму себе, приниження і глибокого збентеження. Емма мовчала, тому що не могла говорити; сівши в карету, вона відкинулася на спинку — на якусь мить емоції переповнили її. Потім вона почала докоряти собі за те, що не попрощалася, не виявила вдячності, поїхала в поганому настрої; бажаючи якось виправити ситуацію, вона виглянула з карети, щоб помахати рукою чи щось сказати, але було вже запізно: він одвернувся, а коні вже рушили. Емма продовжувала оглядатись, але надаремно; ось вони вже проїхали половину схилу, бо рухалися вниз — і тому швидше, ніж зазвичай, і все лишилося позаду. Вона була роздосадувана так сильно, що це майже неможливо було приховати. Ще ніколи в житті їй не доводилося почуватися такою збудженою, приниженою і засмученою. Емма зазнала величезного потрясіння. Заперечувати правдивість змальованої ним ситуації було справою марною. Вона відчувала це своїм серцем. Як могла вона так по-варварськи жорстоко вчинити з міс Бейтс! Як могла вона виставити себе у такому непривабливому світлі перед усіма, ким вона дорожила! І як могла вона допустити, що не сказала йому на прощання жодного слова вдячності, згоди чи просто доброго слова!