А потім би з гори зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир божий не засне,

Поки з вечерньою зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І, розмовляючи, пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті

На рай твій, господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

[Перша половина 1850, Оренбург]

ПЕТРУСЬ

Поема

Були на хуторі пани,

І пан і пані небагаті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий,

От і талан господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів;

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати,

Зов'яне марне у палатах

Краса і молодість моя».

«Ти, душко, плачеш?»

–  «Хто се, я?

Ні, я не плачу…»

–  «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамуню, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за царину зайшла,

Та й бачить, що пасе ягнята

Мале хлоп'яточко в стерні.

«О горе, горенько мені!

Що я робитиму на світі?

Се ти, Петрусю?» - «Авжеж, я».

«Ходім до мене, будем жити,

Як там на хуторі колись

Жили, жили». Та й похилилась,

Очей не зводячи, дивилась

На Петруся. Одним одна

І виростала, й дівувала,

І за старого генерала

Занапастили, продали!

І вкупі гроші пропили…