Та й сховаюсь у бур'яні…

Скажи-бо, Степане,

Може, й справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою…

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Мій рожевий квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину

Тебе й батька, на чужині

Де-небудь загину,

А ти мене й не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата…»

–  «Схаменися! Єй-богу, з пристріту!

Я не сестра? Хто ж оце я?

О боже мін, світе!

Що тут діять? Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре. О, боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється. Степаночку,

Хіба ти не знаєш,

Що без тебе і таточка

І мене не стане?»

«Ні, Ярино, я не кину,

А тілько поїду

Недалеко. А на той рік

Я до вас приїду

З старостами - за тобою

Та за рушниками…

Чи подаєш?» - «Та цур тобі

З тими старостами,

Ще й жартує!»

–  «Не жартую, Єй-богу, Ярино,

Не жартую!..»

–  «Та це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька? Не жартуєш?

Скажи-бо, Степане,

Хіба й справді не сестра я?»

«Ні, моє кохання,

Моє серце!»

–  «Боже ж ти мій!

Чому я не знала?

Була б тебе не любила

І не цілувала…

Ой, ой! сором! Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий! Та пусти-бо!

Єй-богу, заплачу».

І заплакала Ярина,

Як тая дитина.

І крізь сльози промовляла:

«Покине! покине!»

Як той явір над водою,

Степан похилився,

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися,

Мов у пеклі. А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне, подивиться,

І знов заголосить.

Незчулися, як смерклося;

І сестру, і брата,

Ніби скованих докупи,

Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині

Не спиться,- ридає.

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Й вона з відрами побігла -

Ніби за водою

До криниці. А тим часом

Запорозьку зброю

Старий виніс із комори,

Дивиться, радіє,

Приміряє, ніби знову

Старий молодіє.

Та й заплакав. «Зброє моя,

Зброє золотая!..

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи, моя ти зброк,

Молодій ще силі,

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!»

Вернулися од криниці,

І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан надіває.

А Ярина дає зброю,

На порозі стоя;

Степан її надіває,

Та плачуть обоє.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,